ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ПЕРА

Кілька тисяч років тому людина почала писати дерев'яними, кістяними або бронзовими тригранними загостреними паличками на сирих глиняних дощечках. Після цього керамічну плитку обпалювали для міцності. Ці глиняні таблички з клинописом дійшли до нашого часу.

Стародавні єгиптяни використовували для письма на папірусі тонкі кисті з тростини або очеретяні ручки. У кожного єгипетського писаря завжди були при собі пенал і чашка для води. Це дощечка з довгим жолобком для очеретяних паличок і двома поглибленнями для фарб. У гробниці Тутанхамона знайшли загострену трубочку з міді, у яку вставляли тростине стебло і просочували його темною рідиною — чорнилом. Рідина просочувалася по волокнах тростинного стебла і накопичувалися на загостреному кінці мідної трубки. При написанні на папірусі залишався чіткий тонкий чорнильний слід. У якості чорнила використовували сажу, розведену у воді з додаванням клею. Очеретяне перо було загострене і розщеплене на кінці. Цим розщепленням чорнило стікали тонкою цівкою на лист папірусу.

Стародавні римляни писали на воскових книжечках — кодексах. Кодекси виготовлялися з дощечок із заповненою воском виїмкою. Писали на них, а вірніше, дряпали за допомогою палички — стілуса. Стілус виготовлявся з металу. Один кінець стилю був загостреним, а інший — заокругленим. Гострим кінцем писали, а зроблений запис можна було стирати іншим заокругленим кінцем стілуса. Воскові книжечки-таблички проіснували до початку 19 століття. До наших днів збереглося дуже мало римських табличок. З появою пергаменту, винайденого англосаксами, і використовуваного для виготовлення рукописних книг, люди продовжували використовувати воскові дощечки для щоденних записів.

Поширення пергаменту призвело до появи нового пишучого інструмента — заточеного певним чином пташиного пера. Пера використовували гусячі або воронячі, а чорнило робили з соку чорнильних горішків, залізного купоросу і гуміарабіку. Ці чорнило усмоктувалися у шкіру і не змивалися, їх можна було тільки зіскоблити. Старовинні чорнила відрізнялися від наших однієї особливістю. Поки ними писали, вони були дуже блідими і чорніли тільки через деякий час. На папері також писали гусячим перами, які потрібно було попередньо зрізати навскоси, загострювати і розщеплювати за допомогою складаного ножа. Гусячі пера як інструмент для письма проіснували до кінця 18 століття.

Перше сталеве перо з'явилося у Німеччині у 1748 році, але воно ще не мало прорізу, і від нього летіли бризки чорнила. У 1792 році англієць Д. Перрі зробив повздовжній проріз у вістрі пера. Це поліпшило якість письма і довговічність пера. У 1826 році Мазон придумав верстат для штампування сталевих пер, що сприяло їх масовому розповсюдженню.

Однак, відомо, що один винахідник незадовго до появи сталевих пер випустив у продаж маленькі пера, зроблені з гусячого пера, але такі, що вставляються у ручку. Значить, ручка з'явилася раніше сталевого пера, а не одночасно з ним, як можна було б припустити.

Після цього вони витіснили гусячі пера, що проіснували близько тисячі років. До кінця 19-го століття сталеве перо повністю витіснило гусячі пера, оскількі ті вимагають частої заміни. Однак, що ще у 1930-1950-і роки 20 століття у деяких школах писали сталевим пером, що дозволяло писати гарним почерком «з натиском».

У 1884 році з'явилася перша автоматична перова ручка, що заправляти чорнилом. Усередині ручки знаходився балончик з чорнилом. Спочатку заправка ручки здійснювалася збоку за допомогою спеціальної піпетки, потім піпетка увійшла до складу ручки.

У 1888 році у США вперше була запропонована ідея кулькової авторучки капілярної системи, яку придумав Л. Є. Вотерман (L. E. Waterman), нью-йоркський торговець канцелярськими товарами. Близько 1944року угорець Ласло Біро (László Bíró), спираючись на останні методи виготовлення шарикопідшипників для машин і зброї, додав до капілярного каналу кульковий механізм, створивши таким чином кулькову ручку. Кулькові ручки стали використовувати штурмани в авіації і офіцери у похідних умовах. Спочатку кулькові стержні були зігнуті для збільшення ємності чорнила і мали «подвійну довжину». Пізніше з'явилися кулькові ручки зі змінним стержнем, який містив пасту і мав пишучий вузол з кулькою на кінці.

У 1960-і роки у Японії були винайдені наконечники у вигляді фетру. Ручки з фетровими наконечниками отримали назву «фломастер». Вони мали пористий стрижень для письма, просочений фарбувальною рідиною на спиртовій або нітрооснові.

Наприкінці 20 століття з'явилися ролери. Це була більш «тонка» і просунута технологія кулькових ручок (менша кулька і менш в'язкі чорнила).

У 1997 році була розроблено ручку з прогумованими поверхнями, яку немає необхідності сильно притискати при письмі.

Автор Костянтин Пеляшенко. http://museum.kh.ua/blogs/blogs.html?title=Taiemnytsia-hlynianykh-binokliv

Легенди рідного краю

Великі Трояни

Село, центр сільської ради, розташоване на берегах річок Синиці , Синьки і Безіменної, за 7 км. на північ  від районного центру Ульяновки і залізничної станції  Грушка.

Історична  довідка населеного пункту (походження назви , перша згадка в літописах  , важливі історичні події).

Назва села походить від великих трьох ярів, в яких і розташовані вулиці нашого села.

Перша письмова згадка про Великі Трояни належить до 1763 року. В той час село було власністю магнатів Потоцьких. За переписом 1848 р. тут налічувалось 136 дворів з населенням 995 чол.

У січні 1918 р. в селі було встановлено Радянську владу, головою якої був обраний місцевий житель П.О.Ходак .

У 1921-1922р.р. почала працювати чотирирічна трудова школа, де навчалося 150 дітей .

У 1922р.було відкрито сільський будинок культури ( сільбуд) і бібліотеку.

У 1925р.відкрили Великотроянівську дільничну лікарню , що обслуговувала 8 сіл та лікувальне відділення .

Протягом 1930 р. в селі виникло 5 артілей.

1929 -1930 р. початок колективізації та ліквідації куркульства , як класу на базі суцільної колективізації.

Голодомор 1932 – 1933 рр. торкнувся кожної родини села Великих Троянів , вимирали сім’ї, родини , вулиці.

Велика Вітчизняна   війна торкнулась кожного двору, горе зачепило кожну сім′ю, загинуло біля 250 чоловік. Хоробро воювали на фронтах ВВв наші земляки, багато з них отримали державні нагороди ордени та медалі за хоробрість і відвагу.

А два наші земляки удостоєні найвищої нагороди „Звання Героя Радянського Союзу” це Поворознюк Іван Семенович та Охман Микола Петрович.

Одній з вулиць населеного пункту присвоєно звання Героя ВВВ Поворознюка  Івана Семеновича також його ім′я носить Великотроянівська загальноосвітня школа.

У Великих Троянах проживають 7 воїнів інтернаціоналістів, які виконували свій інтернаціональний обов’язок в республіці Афганістан та інших гарячих точках світу: Согутовський Петро Михайлович , Коломієць Валерій Андрійович , Білоусов Віктор Сергійович , Масловський Сергій Вікторович, Білоус Олексій Йосипович , Кісіль Василь Юхимович, Субота Віктор Кирилович.

Велике горе прийшло в сім′ю Мельник Костянтина Васильовича, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок в республіці Афганістан загинув їхній син Мельник Геннадій Костянтинович.

Видатні земляки:

Хитрук  Василь Онуфрійович – письменник і літературний критик;

Добрянський Василь Васильович – письменник і журналіст;

Чабан Анатолій Юзефович – професор, викладач Черкаського державного  педагогічного університету;

Окіпняк Василь Григорович – майстер спорту по баскетболу, член олімпійської збірної СРСР.

Славні родини:

В селі живуть і працюють багато  славних родин із них багатодітні сім′ї: сім′я Кривуліної Ганни Миколаївни, Бендяк Віктора Федоровича, Буднік Ірини Степанівни . Із молодих сімей які рахуються багатодітними: Шмиголь Мальвіни Борисівни, Циценко Рити Василівни, Свинарської Катерини Миколаївни, Окіпняк Оксани Миколаївни та Книшук Валентини Андріївни, Клапчук Наталії Петрівни, Зеленівської Таїсії Іванівни, Матусєвивич Мирини Віталіївни, Могиляк Альони Миколаївни.

Сучасність населеного пункту (економіки, соціальна сфера, політичне життя, перспективи розвитку):

На сучасному етапі , після реформування колгоспу , в селі Великі Трояни земельні ділянки передані в приватну власність жителям села, організовано 6 фермерських господарств, 330 одноосібників працюють на своїй землі самостійно.

На території Великотроянівської сільської ради функціонує ЗАТ НВП „Райз-Агро” і частину земельних ділянок жителі села віддали в оренду цій організації.

В селі працює загальноосвітня школа I-III ступенів, де навчається 99 учнів і працюють досвідчений педагогічний колектив.

Функціонує сільський будинок культури на 500 місць, при СБК на громадських засадах функціонує історично краєзнавчий музей села. Працює бібліотека з фондом 14500 книг, дитячий садок, амбулаторія,  аптека, відділення зв’язку, сільська рада, протитуберкульозний диспансер. На території сільської ради працюють кафе, продуктові магазини та магазин господарчих товарів.

Жителі села в майбутньому сподіваються на те, що колись в майбутньому  до їхніх будиночків буду проведено газ.

Історію села Грушка хочеться розпочати словами нашого односельця – поета Василя Миколайовича Радовинчика (Подолян):

В ті далекі часи тут степи полинами шуміли, Суховії гуляли й високо кружляли орли, В ті далекі часи тут обози чумацькі ходили І простором широким їх пісні над віками пливли. Там долина широкая В ній криниця глибокая, Росте груша над криницею, Пригощає всіх водицею. Завертайте, завертайте, Пасіть волів, спочивайте.

Повідали вони,як чумак в степу заблудився, Як знайшов джерело, що бриніло ледь-ледь, з-під землі, Як криницю копав і як перший водиці напився, І як грушу садив – знаєм всі ми про це у селі.

Вже багато води утекло з джерела, із криниці, Народилось село на тім місці, де груша росла. На чумацькім шляху йому світять щасливі зірниці, А козацькому роду світла доля до хати прийшла.

Ту грушку-дичку відкрили давні подорожні – чумаки, які возили з Криму сіль у найскрутніші для України години. Біля тієї груші вони робили свої привали, ховалися від сонця в тіні її розкішної крони, попивали воду з джерела, яке било в кількох кроках від річки, смакували грушами та наспівували пісень.

Хтось підприємливий одразу збудував хатину і відкрив майстерню із ремонту возів, інший наставив бортні та привабив рої бджіл, а потім варив медовуху і заробляв копійку. Отак створився невеликий хутірець. У 1709 році, коли Петро І розіп’яв і спалив Батурин, зруйнував Запорізьку Січ, а Гетьман Мазепа зазнав поразки у війні за вільну Україну, сюди прибилося 12 козаків, як апостолів. Один був із цих країв, він і запропонував поселитися побратимам на вільних благодатних землях біля груші.

Були серед козаків і одружені, навіть з дітьми. Спочатку збудували землянки, а потім – хати, і постало село, яке з любов’ю нарекли – Грушка.

За іншими переказами, серед тих дванадцяти козаків був один па прізвисько Груша, і село, нібито, назване на честь цього сміливого та мудрого воїна, який загинув у бою з татарами, захищаючи від них рідний край. Цілком можливо, що саме так і було, адже знаємо, що нашому народові не раз доводилося ставати на оборону своїх рубежів від татарів та турків.

Земля ця справді благословенна – розлогі долини та степи для пасовищ, широкі поля до метра в глибину родючого чорнозему, джерельна вода й віковічний Голочанський ліс, який, ніби стіною, прикривав село зі сходу від ворога.

Ми дуже мало знаємо, що було тієї пори на наших землях. Про те, як жилося українцям того часу, маємо чимало літописних свідчень. Навіть самі поляки писали про звірства своїх співвітчизників. Особливою люттю орендарі-лихварі відзначалися на Уманщині, тому й недивно, що саме тут вибухнуло одне з найбільших на Правобережній Україні селянське повстання (1734-1768 р.р.), відоме під назвою Гайдамацький рух. Повстання не обійшло і Грушку.

Після придушення повстання, Поділля перейшло під зверхність Росії, хоча села і люди продовжували перебува-ти у володінні графа, поляка, генерал-аншефа російської армії Станіслава Фелікса Щесного Потоцького. Історія радянського періоду змальовувала С. Потоцького як людину, яка думала лише про власне збагачення і дерла останнє з селян. Сьогодні ж багато істориків відзна-чають, що це зовсім не відповідає дійсності: поміщик Потоцький «чесно турбувався про васалів, споруджував православні храми нарівні з костьолами, стимулював людове самоврядування, застосовував агрономічні та зоотехнічні рекомендації, налагоджував фабричне виробництво, панщину скоротив до 36 днів на рік».

Після смерті гразфа С. Потоцького у 1805 році Грушка залишилася в спадок його синові від другого шлюбу з грекинею Софією де Челіче п’ятирічному Мичиславу (після приєднання до православ’я – Михайло). М. Потоцький мав два маєтки – Тульчинський і Вільховацький. До Вільховацького маєтку входили села Грушка і Станіславчик (саме так записано в документах село Станіславове).

22 липня 1849 року М. Потоцький ще за 11 років до офіційного проголошення відміни кріпосного права в царській Росії уклав договір з селянами своїх маєтків про звільнення їх із кріпосного стану і переведення в стан зобов’язаних. Договір вступив у дію в січні1850 року.  Як тільки поселення розросталося на сотню-дві дворів, люди обов’язково прагнули збудувати в селі церкву. Це було ознакою, що тут вже є самодостатня громада, яка шанує древні звичаї і традиції, яка, зрештою, шанує себе і горда за свій людський рід.

Точних даних про спорудження першої в Грушці церкви немає, але: «в архівних записах знайдено, що сільський храм «Покрова» дерев’яний на кам’яній основі, з дзвіницею, покритий жерстю, збудований 1865 році. А проте, що в Грушці була досить сильна церковна громада, говорить такий факт: під кінець ХІХ століття місцева церква володіла 132 десятинами 1552кв. саженями орної землі.

Після реформи 1861 року село почало занепадати. Селянин, нібито, отримав більше прав і чималу ділянку землі у свою власність. Але обробити майже 6 гектарів землі, навіть сьогодні не кожній сім’ї під силу. Демографічний спад тривав до 1870 року, поки графиня Марія Болеславівна Строганова ( племінниця М.Потоцького) в кількох кілометрах від села на березі річки Синиці не розпочала будівництво Грушківського цукрового заводу.

Будівництво заводу та інших об’єктів, а також вирощування цукрових буряків сприяло стрімкому приросту населення. У 1893 році в Грушці проживало 1650 жителів, а в 1901 році в Грушці проживало 2035 жителів. У 1892 році поблизу цукрового заводу було споруджено невелику залізничну станцію «Грушка», перший поїзд через яку пройшов восени1894 року. Спорудження заводу і залізниці сприяло економічному зростанню краю, розробки цукрозаводу зафіксовано і відкриття в Грушці церковно-приходської школи ( 1873р.). Тоді ж навколо заводу почало зароджуватися нове селище, майбутній райцентр з такою ж назвою, як і село Грушка.

Про освітній і культурний рівень селян на початку XX століття і взагалі про ситуацію на селі маємо цікавий лист з Грушки , який опублікувала київська газета «Рада» ( на жаль, без підпису автора):

СЕЛЯНСЬКА ТЕМНОТА

Село наше велике, більше 3000 людності. На селі є дві школи: церковно – парафіяльна та міністерська. Учнів більше 100. Багато блукає поза стінами. Є в нас цукровий завод. Навкруги села економії, так що заробітки для селян є….

Перша світова війна і так звана Велика Жовтнева соціалістична революція, а потім громадянська війна були важким тягарем для наших селян. Село мало поставляти на фронт продукти, хліб і своїх синів у солдати. Черговий занепад був найболючішим. Кілька років у селі, по суті, не було ніякої влади. Селянина грабували, били, принижували, але він жив і боровся. Часто помилявся , пристаючи на ту чи іншу сторону, бо хіба можна було розібратися: всі йшли з гарними гаслами, всі обіцяли золоті гори.

Починаючи від 1 березня 1923 року за новим адміністративно територіальним устроєм Грушка залишалася в складі Данилобалківської волості, але вже не Подільської губернії, а Первомайського округу Одеської губернії. 15 вересня 1930 року округи були ліквідовані, а в березні 1932-го в Україні було створено 5 областей, в тому числі Одеську із 4 містами обласного підпорядкування (Одеса, Кіровоград, Миколаїв, Херсон) та 46 районів, серед них і Грушківський, який обєднав у собі три колишні волості – Даниловобалківську, Велико-Троянівську і Йозефпольську. Селище Грушка стає центром району, до якого за результатами Всесоюзного перепису населення 1926року входило 14347 господарств всього населення 59379.

Лише в травні 1949 року, коли навколо цукрового заводу розрослося чимале селище Ульяновка і були споруджені необхідні адміністративні приміщення, район перейменували на Ульяновський, як, втім, і завод, який до цього також називався Грушківським.

Не оминуло наше село голод 1932-33 рорів та Друга Світова війна 1939-1945 року.480 місцевих жителів брали участьу цій війні, 217 з них загинули. За мужність і хоробрістьу боротьбі проти фашиських окупантів 227 грушан нагороджені орденами і медалями.Виходець із села Грушка генерал-майор Логвин Данилович Червоній та виходець села Станіславове яке підпорядковане до Грушківської сільської ради Дмитро Онуфрійович Яремчук стали Героями Радянського Союзу. Зруйноване господарство піднімали в основному жінки, старі та діти. Не маючи жодних прав ( ні на паспорт, ні на справедливий захист) наші односельці продовжували трудитись на колгоспній землі,народжувати працьовитих та талановитих дітей.

Сотні вихідців із Грушки закінчили вищі навчальні заклади, стали лікарями , вчителями, інженерами,військовими. Тут народилися член Спілки письменників України, літературний критик Микола Равлюк, професор Київського медінституту, доктор медичних наук Борис Черпак , професор Одеського медінституту, доктор медичних наук Володимир Напханюк , доктор технічних наук, професор фізико-технологічного інституту металів та сплавів НАН України Володимир Гаврелюк , доцент Київського національного Університету культури і мистецтва, кандидат філологічних наук Антоніна Гурбанська…

Грушани завжди прагнули жити заможно, невтомно примножуючи кращі здобутки своїх пращурів та дідів. Їм вдалося створити одне з найкращих сіл району. Особливо пишаються пам’ятником Тарасові Шевченку ( скульптор Фішер) який було встановлено в 1972 році на кошти колгоспу імені Шевченка при вїзді в село. Подібного пам’ятника немає не те що жодне інше село в області, а й жоден райцентр. Окрім цього , в 60-80 роках було реконструйовано Будинок культури, збудовано триповерхову школу, адміністративний будинок колгоспної контори та сільської ради, двоповерховий дитячий садок «Теремок» один з кращих в області фельшерсько-акушерський пункт, монумент загиблим воїнам-односель-цям у Велику Вітчизняну війну, заасфальтовано всі дороги.

Більше сотні грушан нагороджені трудовими нагородами колишнього СРСР – це механізатори , доярки, ланкові, бригадири, голови колгоспу. Влада не могла не відзначити заслуг селян , які домоглися найвищих врожаїв сільсько-господарських культур та високих надоїв. Саме завдяки їх зусиллям в Грушці було створене показове господарствоімені Шевченка, на базі якого відбувалися навіть респуб-ліканські семінари.

Із 1991 року, коли Україна проголосила незалежність, у Грушці багато чого змінилося. Сьогодні на місці одного колгоспу створено: ТОВ «Шевченка», МПП «Тарас», 10 фермерських господарств.

Де ланів пшениця колоситься, Протікає річечка Синиця, І дорога в’ється, наче змійка – Це моя рідненька Йосипівка.

В. Пасека

Село Йосипівка знаходиться у південно-західній частині Кіровоградської області за 3 км. на північ від районного центру та 189 км. від обласного центру. Село розташоване на річці Синиця, яка впадає у річку Південний Буг нижче села Сабатинівка. Річка ж бере початок у селі Синиця Черкаської області, від чого й походить її назва. Межує з селами: Великі Трояни (північ), Мечиславка (захід), Грушка (схід), м. Ульяновка (південь). Відстань до сусідніх сіл – 2 – 2,5 км. Місцевість відкрита. Клімат місцевості – помірно – континентальний. Поверхня хвиляста, порізана ярами, ґрунти переважно чорноземи. Корисні копалини на території села – жовта та біла глина, пісок, граніт. Основне населення – українці. Основне заняття населення – землеробство, тваринництво, садівництво, рибальство. Транспортне сполучення: за 1,5 км. від села – автомагістраль Київ – Одеса. Через село курсують транзитні автобуси до міст: Києва, Одеси, Кіровограда, Умані, Миколаєва, Херсона, Чернігова, Вінниці.

Село Йосипівка (до 1945 року Юзефівка) засноване у 17 столітті (відомостей про точний рік заснування не віднайдено). Розділене навпіл річкою Синиця. Лівобережна (найдавніша) частина села дістала назву Попелівка від першого поселенця на ім’я Попіль. На місці теперішнього села Мечиславка були левади юзефівських селян, які належали графу Мечиславу Потоцькому. Вони були поділені на економії, до яких входило по кілька хуторів. Економією, до якої належав хутір Попеля, управляв поляк Юзеф. Від його імені й пішла перша назва села Юзефівка. За розпорядженням графа Потоцького невдовзі річку загатили і збудували перший дерев’яний млин. Село розширювалося. З’явилися поселенці й на правому березі річки Синиці. Найпершими осіли Балани, від яких пішла назва другої частини села – Баланівка. У 1872 році розпочалося будівництво цукрового заводу. Будували його на, так званих грушанських землях, між Юзефівкою і Шамраївкою. Працювати сюди почали приходити селяни з різних земель, внаслідок чого збільшилося населення Юзефівки. Основними заробітками селян була плата за роботу на цукрових плантаціях та на цукрозаводі. У 1894 році розпочалося будівництво залізниці – вузькоколійки. Багато юзефівців стали працювати й там.

Перша церква у Юзефівці з’явилася у 1767 році. Дерев’яну однокупольну споруду побудували самі селяни на свої ж кошти. Церкву освятили на честь святого Архістратига Михаїла. Через століття храм капітально відремонтували, добудувавши бокові споруди. У 70-х роках ХVІІІ ст. граф Потоцький зробив щедрий дар селянам, виділивши 10 тисяч карбованців на побудову нової церкви. У 1900 році розпочалося будівництво храму. Стару ж церкву продали до сусіднього Голо-ванівського району. Велика новозбудована церква мала міцну бетонну основу, гарний купол, каплицю та дзвіницю. Церковну територію обгородили кованою металевою огорожею, яка збереглася й до сьогодні. По закінченню Великої Вітчизняної війни церкву передали під сільський клуб та через три роки там відновилися Служби Божі. Простояв сільський храм до 70-х років, але за наказом тодішньої влади його було зруйновано. Залишилася лише огорожа. Тепер на місці церкви побудовано двоповерховий торгівельний комплекс. Гарна сучасна церква у селі з’явилася у 2003 році. Вона стала окрасою Йосипівки. Храм побудували на кошти відомого підприємця, уродженця нашого села Анатолія Павловича Цикалюка, тодішніх народних депутатів – земляків М.М.Поплавського та В.М.Червонія (нині покійного). Допомогу в будівництві надавав і голова місцевого ФГ П.Ф.Мельник. 20 листопада 2003 року відбулося освячення Престолу та Храму Святого Архістратига Михаїла, де святкову літургію провів Святіший Патріарх Української православної церкви Київського Патріархату Філарет. За вагомий внесок у розвиток духовності Патріарх Київський і Всія Руси – України Філарет нагородив меценатів А.П.Цикалюка, М.М.Поплавського, В.М.Червонія орденами Архістратига Михаїла. Служби Божі у храмі проводить Протоієрей Української православної церкви Київського Патріархату отець Василь (Кутний Василь Петрович).

При тодішній церкві відкрилася перша церковно – приходська школа, яка підпорядковувалася священнику, мала три класи і діяла на кошти церковної парафії. У 1912 році відкрилася міністерська школа з чотирма класами, а роком пізніше – земська школа, в якій навчались виключно хлопчики.

Перша хата – читальня у селі відкрилася у 1925 році, а через рік селяни раділи появі нового клубу, де почали демонструватися “німі” кінофільми. Працював і магазин, у якому промислові товари можна було отримати взамін на зерно.

У 1927 році в Юзефівці організувався гурток по спільному обробітку землі, до якого входили 27 бідних господарств. Згодом гурток переріс у першу артіль “Жовтень”. Роком пізніше з’явилося ще п’ять артілей, у кожній з яких було по два з половиною десятки коней, однокорпусні плуги, дерев’яні борони, сівалки. Тоді ж з’явився й перший трактор “Форд”. У 1932-му році п’ять артілей об’єднались у два колгоспи. Землі одного з них знаходилися у лівій частині села, іншого – на правій. Незабаром на правобережній частині утворилася ще одна артіль ім. Постишева, яка через два роки приєдналася до лівобережного колгоспу. Селяни почали здобувати перші перемоги за високі врожаї. Фросина Гаврилюк одержала по 500 центнерів з гектара цукрового буряка, за що першою у селі була нагороджена Орденом Трудового Червоного Прапора.

Цього ж року церковно-приходська, земська і міністерська школи об’єдналися в одну – початкову, а згодом відкрилася перша школа – семирічка.
Першою медсестрою Марією Дворяніновою стала надаватися селянам кваліфікована медична допомога.
У селі з’явилися перші дитячі ясла.

1932 – 1933 роки – найстрашніша сторінка українського літопису. Голодомор, голодний мор ні в чому не винних людей. З голоду пухли і вмирали дорослі і діти, часто цілими родинами. Люди бродили в пошуках чогось їстівного, поїдаючи все, що потрапляло під руки. Похоронні команди вивозили померлих і заривали в землю без трун і церемоній. Скільки померло за ці неповні два роки невідомо, бо записи в господарських книгах велися абияк, часто записували лише ім’я господаря та цифру померлих у родині, а то й зовсім не було жодних записів. Державна статистика була вкрай спотворена, результати перепису кінця 30-х років повністю знищені.
На превеликий жаль, у історії нашого села відомості про ці важкі роки майже не збереглися.
Внаслідок пошукових робіт вдалося відновити лише невеличкий список односельчан – жертв Голодомору 1932-33 рр. Також не встановлені на території сільської ради і місця захоронення померлих від голоду селян. 24 листопада 2007 року на сільському кладовищі встановлено пам’ятний знак (символічний хрест) жертвам Голодомору 1932 – 1933 років.

Нове страшне горе на селян чекало у 1941-му. Першого серпня 1941-го року Юзефівку окупував німецький ворог. Перестала працювати школа, кабінети якої вщент засипали зерном для відправки до Німеччини. Жителі села вели активну підпільну боротьбу проти гітлерівців. Створивши підпільну групу, вони розповсюджували зведення інформбюро, встановлювали зв’язки з партизанськими загонами. Декілька з цих безстрашних месників загинуло від рук поліцаїв. 148 юнаків і дівчат з села вивезли на примусові роботи до ворожої країни. 212 жителів села загинуло на фронтах Великої Вітчизняної війни.

12 березня 1944 року Юзефівку звільнили від німецьких окупантів. У 1945-му село перейменували на Йосипівку, бо польське ім’я Юзеф українською звучить Йосип.

1950 рік – два колгоспи об’єдналися в один імені Сталіна, з двома рільничими бригадами.
1951 рік – школу – семирічку реорганізовано у середню. Через чотири роки її було переведено в одинадцятирічку з виробничим навчанням. 1959 рік – колгосп “Комінтерн” (с. Мечиславка) об’єднано з колгоспом ім. Сталіна (с. Йосипівка). Новоутвореному колгоспові дали назву “Росія”. Загальна площа земельних угідь – 4130 га. Колгосп “Росія” мав прибуткову тваринницьку ферму з середнім щорічним доходом 28062 крб., свинокомплекс з доходом 72090 крб., пташник, пасіку, 111-ти гектарний сад, виноградник, п’ять зарибнених ставків, площею 25 га  Через рік колгосп “Росія” став мільйонером з прибутком у 7 мільйонів крб.

Водночас з об’єднанням колгоспів відбулося об’єднання Мечиславської та Йосипівської сільрад в одну з центром у селі Йосипівка. Село мало власну електростанцію, млин. Усі будинки колгоспників радіофіковано, електрифіковано частину села, кожен сільський двір отримував періодику.

1961 рік – у селі відчинив свої двері новий будинок культури з глядацькою залою на 400 місць. На другому поверсі розташувалась бібліотека, яка в 1958 році була переведена з приклубної у сільську. 1970 рік – в експлуатацію здали приміщення загальноосвітньої школи, приміщення сільської ради, а згодом дитячий садок “Україночка” та приміщення сільського медичного пункту. На честь 25-річчя Перемоги у селі споруджено Обеліск Слави і пам’ятник воїну – визволителю. На стіні Обеліску викарбувано імена загиблих односельчан. У підніжжя бронзового воїна – плита з іменами п’ятьох бійців і ще п’ятьох невідомих, полеглих у боях за визволення нашого села.

На сільському кладовищі дві могили невідомих солдат. Шанують йосипівчани пам’ять про загиблого 1987 року у Афганістані воїна – інтернаціоналіста Мемрука Сергія Володимировича.

Гордість Нашого Села

В книгу історії села записані імена односельчан, удостоєних високих урядових нагород.
Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені: колишній голова сільської ради Білоконь М.О., завідуючий м/т фермою Дячок Р.Л., садівник Русавський Г.М.; Орденом Леніна нагороджено доярку Гецман В.Т., бригадира рільників Савранчука В.П., ланкових Кулик М.О., Бондаренко Я.П., колгоспника Козака Я.С.. Двома Орденами Леніна нагороджено тодішнього голову колгоспу Томашевського В.М.

Герой Радянського Союзу – Кулик Йосип Опанасович.
Гвардії старший лейтенант, командир роти 77-го окремого штурмового інженерно – саперної Рава – Руської бригади РГК.
Народився 8 березня 1912 року у селі Йосипівка Ульяновського району в селянській сім’ї. У селі закінчив п’ять класів, працював у колгоспі. У червні 1941-то року призваний до лав Радянської Армії, Закінчивши саперні курси в Житомирі, був направлений командувати взводом. Воював на Південно – Західному, Південному, Північно – Кавказькому та І-му Українському фронтах. На фронті був важко поранений і двічі контужений. Разом зі своїми саперами забезпечив форсування рік Дону, Дніпра, Вісли, Бугу, Одеру. Особливо відзначився в липні 1944-го на Віслі, де керував десантною переправою. Півтори доби під мінометним обстрілом і кулеметним вогнем переправляв на лівий берег ріки наступаючі підрозділи.
Указом Президії Верховної Ради Союзу PCP від 23 вересня 1944 року гвардії старший лейтенант
Кулик Йосип Опанасович удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу. Відзначений також орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки. Після демобілізації повернувся до рідного села, ставши директором тваринницького відгодівельного радгоспу, потім головою сільської ради в Ульяновському районі. З 1954-го року проживав у м. Йошкар – Олі.

Герой Соціалістичної Праці – Музика Людмила Ананіївна.
Народилася 17 лютого 1937 року в селі Йосипівка. Після закінчення семирічки (1953р.) пішла працювати в колгосп дояркою.
1958р. – удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці.
1966р. –закінчила Олександрійський сільськогосподарський технікум, здобувши спеціальність зоотехніка.

1962 – 1966 роки – депутат Верховної Ради СРСР.

З 1967-го року – зоотехнік, завідуюча молочно – товарною фермою колгоспу “Росія”.
Нагороджена орденом Леніна, медаллю “за трудову відзнаку”.

Поетичні рядки про рідне село

На берегах Синиці, яка в долинах в’ється
Стоїть село чудове, що Йосипівка зветься.
Воно таке прекрасне, живуть тут гарні люди,
Довкола сміх дитячий, лунає пісня всюди.
Кудись веде дорога, що, ніби стрічка в’ється,
Це – до порогу школи, де дітвора сміється.
А інша – ген на пагорб, де церква височіє,
Своїми куполами у небесах ясніє.
Сміється небо чисте і сонечко ласкаве,
Нам добре всім живеться, бо все таке цікаве.
Неначе наречені, хати в вишневім цвіті.
Село у нас найкраще, бо найрідніше в світі.

Ольга Мельник (учитель з/о школи)

*** *** ***

Йосипівко, рідний краю!
Не любити тебе не сила.
Тут я кожен куточок знаю –
Півстоліття в селі я прожила.
Тихенька річка Синиця
В’ється стрічкою голубою.
На пагорбі церква іскриться,
До школи діти біжать юрбою.
Будинок культури у парку,
Пам’ятник воїнам стоїть,
Де на стіні мармуровій
Читаєш прізвища – пам’ять століть.
У центрі бар і магазини,
Широкі вулиці і чепурні хати.
Поїдь до міста чи в дальні країни,
Краси такої не побачиш ти.
Життя триває й загадкова доля
Куди завгодно спрямує твій путь.
Повертатись в село – це твоя воля,
Але знай, що тебе тут чекають завжди

Валентина Мельник (учитель з/о школи)

На Правобережній Україні в південно-західній частині, між ріками Південний Буг та Дніпро, на стику трьох областей ( Вінницької, Черкаської та Кіровоградської ) в 17 столітті було засновано село Кам’яна Криниця. Село лежить на двох схилах, між якими протікає струмок Кам’янка.

Цей струмок витікає з джерела, яке знаходиться в північно-західній частині села і має назву Кам’яна Криниця. Ім’ям цього джерела і названо село. Засновано було на землях, які належали графу Потоцькому. В 1775 році в селі було 140 дворів. Володіння с. Кам’яної Криниці граф Потоцький подарував своїй дочці в час одруження її з графом Строгановим. Строганов і його дружина Марія Болеславівна ( дочка графа Потоцького ) в 1850 році продавали селянам 2329 десятин землі, але селяни не змогли зібрати 40916 крб. і виплатити недоїмку-оброк в сумі 2184 крб., і тому земля залишилася за Строгановими аж до скасування кріпацтва.

В 1847 році в с. Кам’яна Криниця мешкало 816 чоловік, з них 231 чоловік працездатних, 237 чол. непрацездатних, 63 чол. рахувалися в бігах. Жіночої статі було 222 чол., з яких у бігах теж було 63 чоловіки.

В 1849 році проживало в селі 842 жителів в тому числі  430 чоловіків і 412 жінок.

Після скасування кріпацтва, через чотири роки, в 1865 році селяни Кам’яної Криниці викупили у Строганова 2553 десятини землі, а ще лишалося в поміщика 1337 десятин польової землі, 188 десятин лісу, ставків і випасів. На поміщицькій землі працювало 617 селян-наймитів.

За період з 1862 по 1900 роки кількість господарств в  селі зросла з 180 до 670, а населення  1250 до 3000 чоловік.

В 1905 році в селі Кам’яна Криниця було  720 дворів з кількістю жителів 3500 та зросло в подальшому до 5000 жителів. В цей період було збільшення безземельних селян.

В період першої світової війни ( 1914-1918 рр ) у 1916 році самодержавство проводило перепис селянських дворів з метою обкласти селян підвищеним податком. Одночасно з переписом цар видав указ про мобілізацію на фронт волосних поліцейських. Щоб уникнути цього, волосні поліцейські пустили чутку, що все записане в селян в «чорну книгу» ( так селяни називали бланки перепису ), заберуть у селян. Почалося заворушення, в час якого селяни порвали бланки перепису. Таким чином волосні поліцаї тепер мали роботу в волостях і врятувались від фронту. Керівників селянського заворушення 24 червня 1916 року було заарештовано і віддано до суду.

Після скасування в селі кріпацтва, було відкрито початкову церковно-приходську школу, а в 1894р. і Земську початкову школу, яка містилась в збудованому земством будинку, що мав одну класну кімнату і квартиру для вчителя.

В 1753 році за зібрані у селян гроші було побудовано першу в селі дерев’яну церкву. А в 1876 році духовенство зібрало із селян 32 тис. крб. і побудували із цегли другу церкву. Граф Потоцький виділив на церкву ( у володіння попа ) 96 десятин 1678 сажнів польової землі.

В грудні місяці 1917 року в селі було встановлено радянську владу. Першим головою Сільревкому був обраний селянин Кам’яної Криниці Поперечний Христофор Леонтійович (1885-1947) . Першим секретарем сільревкому був обраний односельчанин Дмитрук Матей Тимофійович.

В 1919 році на сільській сходці відбулися відкриті вибори, на яких був обраний секретарем сільревкому Власюк Йосип Ярезмович. В 1920 році Поперечного Х.Л. обрали головою Великотроянського волосного ревкому, а замість нього головою сільревкому в Кам’яній Криниці був обраний Данилюк Кирило.

В 1921 році на сільській сходці відбулося відкриті вибори до першої сільської Ради. Першим головою сільради був обраний перший комуніст села Тиманівський Юхим Семенович. Ще в 1920 році в селі був організований комітет незаможних селян (КНС). Головою КНС був обраний Паламарчук Степан Харитонович, а секретарем – Пантелєєв Никифор Захарович. В 1921 році вступили в члени КНС 80 чоловік, а на 1928 рік членів КНС вже було 460 чоловік.

В 1921 році в селі організовано першу комсомольську організацію, секретарем якої був обраний Сусло Дмитро Свиридонович.

До Великої Жовтневої соціалістичної революції і після революції, аж до 30-х років в селі не було жодного громадського приміщення, крім церкви і початкової школи. Через це в гр. Тацюк Тетяни наймали половину хати, де розмістився сільвиконком, комсомольський комітет і КНС.

З 1922 року по 1927 рік сільська земельна комісія на чолі з райземлеміром тов. Поповим і мірщиком Паламарчуком Марком Сергійовичем відрізали землю в куркулів і наділили її біднякам. Наслідки земельного розподілу були затверджені на загальних зборах селян. В 1929 році в селі розпочалася масова колективізація. Для організації колгоспів з райцентру приїхав уповноважений тов. Чесноков Іван Якович, при допомозі якого в 1930 році в селі було організовано чотири колгоспи: ім.Щорса, ім.Чапаєва, ім.Тельмана та «Перша п’ятирічка».

До організації колгоспів в 1924 році в селі було організовано артіль спільного обробітку землі (СОЗ). Першим головою СОЗу був обраний Івахнюк Архип Макарович.

В даний період в селі проживало 5000 мешканців .

Важкими для села були 1932-1933 роки, роки Голодомору. Голова сільської Ради та секретар Власюк Йосип Ярезмович підрахували померлих від голоду, їх було 1034 жителів села.

Велика Вітчизняна війна (1941-1945).

Про початок війни першим повідомив населення села бувший директор школи Наконечний Петро Юхимович, в якого був радіоприймач. В липні місяці 1941 року німецькі загарбники окупували село Кам’яну Криницю. З першого дня фашисти закрили клуби, бібліотеки, школу, розпустили колгосп та знищили сільську Раду. В приміщенні школи розмістилась німецька комендатура, в сільських клубах – продовольчі склади, замість колгоспів були створені німецькі маєтки. В приміщенні сільської Ради фашисти створили розправу. Німецька жандармерія організувала в селі поліцейську управу на чолі з катом Самотьком Іваном. Старостою села німці призначили австрійця Фішера ( полонений часів першої світової війни, що проживав у селі ). Комендантом в селі став фашист Пфінклер. Перекладачем у нього був Григоровський ( теж полонений з часів першої світової війни ). Загарбники грабували село і вивозили в Німеччину зерно, худобу та молодь села.

Село від окупації звільнено 13 березня 1944 року.

У Другій Світовій війні брали участь 468 жителів села, з них 266 загинуло, 280 нагороджені орденами і медалями.

На території села споруджено обеліск Слави та пам’ятник «Невідомому солдату».

В 1954 році господарства було об’єднано в один колгосп ім.Щорса. В 1968 році за високі досягнення в сільськогосподарському виробництві господарство було нагороджено орденом в Знак Пошани.

Найбільшого розвитку колективне господарство ( колгосп ім.Щорса ) досяг в 1975-1990 роках. На площі4116 гасільськогосподарських угідь було105 гасаду,7 гавиноградників,40 гаставків. Запроваджено дві одинадцятипільних сівозміни. Працювала баня, млин, новозбудований тракторний парк із типовою майстернею, автопарк, пилорама, 21 тваринницьке приміщення, овочесховище, літній кінотеатр, бригадний клуб, кормоцех, маслопункт, шкільну їдальню, шкільну майстерню, сільмаг, медпункт, будинок тваринника, ветлікарню. В селі діяли три кіноустановки, дві бібліотеки, медпункт, пологовий будинок, бригадний клуб.

В роки радянської влади споруда церкви кілька разів змінювала своє використання. В тридцяті роки на ній були зруйновані дзвіниця та купол. Приміщення використовувалося як сільський клуб. Із 1960 по 1990 роки в ній був зерносклад та склад будівельних матеріалів. Після ретельної реставрації тепер це знову культова споруда.

В 1965-1968 роках була побудована дорога з твердим покриттям до траси Київ-Одеса. В 1972 році село було з’єднано асфальтованою дорогою з районним центром. За період 1975-1990 років 90% вулиць було покрито асфальтовим покриттям та бруківками.

В 1984 та 1985 роках введені в дію нові споруди середньої школи та сільського будинку культури.

В 1970 році в селі було 980 жилих дворів в яких проживали 3010 жителів. В селі працювала денна та вечірня середні школи, в яких навчалося 636 учнів.

В колгоспі ім.Щорса було добре розвинуте тваринництво. Утримувалося 1533 голови ВРХ, 1846 голів свиней, 2 тис. голів птиці, 1411 шт. овець, 177 бджолородин. В колгоспі функціонували дві рільничі бригади, садоогородня бригада, тракторна бригада, будівельна бригада, дорожно-будівельна, риболовецька бригади, комунгосп.

За вирощення сільськогосподарських культур Президія Верховної Ради СРСР нагородила велику групу колгоспників орденами і медалями. В 1948 році одержали орден Леніна Герой Соціалістичної Праці Сатанівський Дмитро Іванович, Домська Ганна Захарівна, Жарук Ганна Архипівна, Харкава Наталя Семенівна. В 1966 році нагороджені орденом Леніна Барвінський Борис Йосипович, Івахнюк Марія Прокопівна. Такої ж високої нагороди згодом були удостоєні: Івахнюк Іван Тодосійович, Чудновський Леонід Миронович та Барвінський Борис Йосипович вдруге.

В 1996 році було проведено розпаювання колективних земель між 1000 колгоспників. Із земель державного резерву наділено по2 газемлі працівникам соціальної сфери. На землях створено перші фермерські господарства.

В 2003 році припинило своє існування колективне господарство ім. Щорса.

На початку 2007 року на території села нараховується 501 господарство, в яких проживає 1181 житель, в тому числі: 536 працездатного населення, молоді до 35 років – 238 чоловік, з них 130учнів. В 2008 році 1119 чоловік в тому числі 527 працездатне населення пенсіонерів 361, підлітків 231 , учнів 125 .

На території села нараховувалось 712 будинків, з них незаселених – 237. В господарствах утримувалось 188 голів ВРХ, з них 89 корів, 689 свиней, 42 гол. коней. В населення є в наявності техніка: 15 тракторів, 6 вантажних автомобілів, 115 легкових автомобілі.

На даний час  загальна площа4565,2 га, в т.ч. площа населеного пункту378 га. На території села нараховується 427 господарство, в яких проживає 1010 житель. На території села нараховувалось 693 будинків, з них незаселених – 275. В господарствах утримувалось 150 голів ВРХ, з них 80 корів, 537 свиней, 33 гол. коней. В населення є в наявності техніка: 16 тракторів, 2 вантажних автомобілів, 1 комбайн.

В селі функціонують 10 фермерських господарств, засновниками яких є жителі села: Сусло Олег Андрійович, Літинський Віталій Валентинович, Мельник Леонід Вікторович, Яворський Олександр Анатолійович, Чоповий Василь Васильович, Широбоков Віктор Олексійович, Сухина Сергій Григорович, Данилюк Григорій Анатолійович. Біля1500 газемель орендує ТОВ «Ятрань», 100 односельчан обробляють свої земельні паї одноосібно.

Село Луполове, центр сільської ради.
Розташоване на лівому березі річки Південний Буг, за 25 кілометрів від райцент¬ру, 275 км від столиці України Київ, центр села пересікає автобан “Київ-Одеса”. Село тягнеться на протязі шести кілометрів понад річкою. Село знаходиться на стику трьох об¬ластей північ – Кіровоградська область, південний захід – Одеська область, південний схід – Миколаївська область. До села Лупо¬лове входять два села які раніше називались Гренівка та Михайлівка. Населення складає 650 мешканців. Площа населеного пункту – 287 га Храмове свято 14 жовтня – Покрова. В історії міст і сіл Кіровоградської області заснування села Луполове датується другою половиною XVIII століття. Районний архів дає дату 1812 р.

Історія міст і сіл регіонів України на основі археологічних знахідок човен знайдений в річці «Південний Буг» біля села Сабатинівка – З км від села Луполове говорить про трипільське поселення, отже можна вважати що наше село бере початок з часів трипільсь¬кої культури, однією з найяскравіших архео¬логічних культур доби енеоліту.
Наше село разом з сусідньою Сабатинівкою входило до складу верви (общини) давньоукраїнського племені троянів, яке жило на цій землі у часи трипільської культури у IV-III тисячолітті до нашої ери. Існувало село Гренівка – тож коріння її проросли з Трої зараз сучасне Луполове.
Назва села дійсно виникло у XVIII ст. Наз¬ва села походить від слова молдавського Лупол – вовк. Друга версія село назване на честь Луполова Григорія, молдованина, відставного прапорщика, який служив в Венгерському І Чорному гусарському полку потім в російській армії і йому було дароване село графом Потоцьким.
Костянтин Дем’янович Смирнов – спорудив млин, який віднесено до пам’ятка архітектури XIX ст., який розміщений в с. Луполове на річці «Південний Буг» Русавський Микола Олександрович – голова колгоспу який очолював господарство понад 30 років, Герої соціалістичної праці.
Іванов Володимир Степанович – бригадир тракторної бригада, який очолював трактор¬ну бригаду в 80 роки, орденоносець Заінчковський Микола Петрович – завідуючий молочно – товарною фермою
Слободянюки, Московчуки, Радоуцькі, Начички, Заїченки, Маєвські, Ткачі, Лошатинські, Сорочинські, Власові, Заінчуковські, Смілянці. Сім’я Жовтий Олександр Федорович директор школи, його дружина Полив’яна Марія Сидорівна – вчителька.
Слободянюк Дмитро Федорович різноробочий, його дружина Слободянюк Галина Іванівна – доярка. В центрі села знаходиться приміщення сільської ради. Функціонує загальноосвітня школа І-III ступенів, в якій навчається 135 учнів, діти з села Луполове та Кошаро-Олександрівка. Є дитячий дошкільний зак¬лад який відвідує 25 дітей. Є ФАП, поштове відділення, будинок культури, бібліотека, стадіон. Функціонує п’ять приватних торгових точок, які торгують змішаними товарами. Агрофірма “Нива” обробляє частину землі. Частину землі використовують фермери яких є на території ради дев’ять. Остальні землі обробляють одноосібно. Сільській раді підпорядковане село Кошаро-Олександрівка яке розташоване за чотири кілометри від села Луполове /га 4 км від. автострада Київ-Одеса, село розміщене на мальовничих берегах річки Південний Буг. Станом на 1 січня 2008 року налічується 160 дворів, проживає 305 мешканців. Площа населеного пункту становить 157 га. Храмове свято – 4 листопада, Казанська. Існує дві версії щодо віку та історії виникнення села. Перша – йому понад 230 років і ймовірно перший поселенець один з управителів ключових економів численних маєтків графа С.Ш. Потоцького, якому належало на Правобережній Україні в 80-х роках XVIII століття, близько 150 млн. га земель, Олександр, що володів отарами овець і якого привабили чарівна річка, багаті випаси, родючі землі та наявність для будівництва природних матеріалів – каменю, глини, піску. Згодом населення розросталось за рахунок збіднілої польської шляхти. Другий варіант – селу 170 років і заснував його в 1837 році переселенець з Київської губернії Ільницький Олександр, що мав велику отару овець. Отже – овечі кошари та ім’я Олександр – ключові слова в назві села.

Видатні земляки

Шулятицький Юрій Федорович – полковник доцент, завідуючий кафедрою військово-технічної Ленінградської академії.

Лазня Валентина Василівна кандидат еко¬номічних наук, доцент. Цуркан художник, Швець художник.

Свінтковські, Радзіховські, Радоліцькі, Бабії, Чаплінські, Богуславські, Батовські, Базиленки, Поплавські, Петрашевські, Могилевичі, Батинські, Кушніри, Окуневичі, Поляков, Крижанівські, Черниші, Змієнки, Частковські, Савицькі, Гонтковські.
В центрі села є ФАП, сільський клуб, поштове відділення. Працює два приватних магазини. Землі обробляються одноосібно.

Село Новоселиця розташоване в західній частині Кіровоградської області на відстані 7 км. від районного центру міста Ульяновка та межує з такими населеними пунктами району: м. Ульяновка, с. Йосипівна, с. Грушка, с. Лозувата, с. Розношенці, с. Шамраївка, с. Данилова Балка. Через землі села проходить автомагістраль Київ-Одеса.

Площа населеного пункту складає 3825 га.

Кількість населення – 1370.

Назва села, як розповідають старожили, проходить від назви річки Новосілка, яка впадає в річку Синицю-протоку Південного Бугу. П’ять століть сплинуло над новоселицькими землями, залишаючи на них наслідки боротьби народу за краще життя. В XVIІ столітті коли західнослов’янські землі були підкорені польськими магнатами, появилися нові поселенці – поляки. В 1893 р. в селі бу­ло 73 двори і понад 470 жителів. В 1905 р. 80 дворів і 470 жителів.

На початку XX століття в селі була вже церква, церковно-приходська школа, маєток поміщика, вітряк, урядницький пункт. Вчи­лися діти в хаті псаломщика. Жили люди в жахливих умовах.

Революційні події 1905-1907 рр. не минули й Новоселиці. Про це розповідають старожи­ли Іван Аксентійович Батижманський, Антон Григорович Прушинський, Степан Матвійо­вич Равлюк, Мусій Кононович Бойко, Гербенський, Нарожний, Шовкопляс та інші.

Не минула Новоселицю і Друга Світова війна жителі стали на захист Вітчизни. В серпні 1941 р. в селі з’явилися окупанти. Кращі сини пішли на фронт. Залишилися нескореними і ті, хто опинився на тимчасово окуповані території. До партизанського руху почали вливатися жителі села Новоселиця Пишнюк Іван, С. Романенко, Д. Гербенський.

Після звільнення села обрано головою сіль­ради В.А. Корчевного, головою колгоспу М. К. Бойка, школу очолив В.І. Паракінний.

Колишні селянські земляки: В.Я.Корчем­ний, Г.О. Казиміров – підполковник в відставці, М. Гербенський, Я.П. Теплицький, Т.С. Чернеча – офіцери: Т.І. Пишнюк, М.О. Казиміров, М.О. Ткачук – вчителі.

Сім’ї Батижманських, Пишнюків, Гербенських, Теплицьких, Корчемних, Романенків, Казимирових, Швачків, Сільвейструків.

Багато виросло нових будинків в селі Новоселиця на даний час налічується 660 дворів, 107 забудовників, в селі працює 7 торгівельних точок, бари-ресторани 17, загальноосвітня школа , в якій навчається 200 дітей один типовий дитячий дошкільний заклад – 18 дітей, амбулаторія сімейної медицини, сільський будинок культури, відділення зв’язку.

На території села розташована Кіровог­радська ДСДС де працює 115 осіб, ТОВ «Ятpaнь» 64 осіб, фермерське господарство «Вдо­виченко», «Зосім».

Проводиться рекультивація порушених зе­мель площею 10,1 га на якій планується будівництво спортивного майданчика площею 1,5 га. Капітальний ремонт доріг з твердим покриттям. Проведення водяного опалення в амбулаторії сімейної медицини та капітальний ремонт в сільському будинку культури.

Село Сабатинівка засноване в 1735 р. Село Сабатинівка розташоване на півдні району, де річка Синиця впадає в Південний Буг. Площа населеного пункту 460 та. Кількість населення 1080 чоловік. Назва села походить від імені засновника села Сабатина, який був посланий в цю місцевість на чолі багатотисячного загону польських військ разом з допоміжним заго¬ном росіян для утихомирення гайдамацького повстання у першій половині XVIIІ ст. Гайдамацький загін розбили і Сабатин заснував у гирлі річки Синиці поселення, в яке приймав усіх бажаючих. Так поступово розбудувалось село – хата до хати, вулиця до вулиці.
У другій половині XVIII ст. Сабатинівка ввійшла у склад володінь графа Станіслава Потоцького, а потім по спадковості перейшла до його сина Михайла Потоцького. В 1869 р. село перейшло до племінниці Михайла Потоцького графині Марії Строгановой яка в 1874 р. продала Сабатинівку удільному відомству.
Населення Сабатинівки в основному складалося з матросів, але багато було молдован, про що свідчать прізвища по документах того часу: Касул, Крецул, Байдан, Цуркан. З іновірців у приході села було 85 католиків і 19 євреїв. В той час у Сабатинівці нараховувалось 2636 жителів (1359 чоловіків і 1277 жінок), діяли три церковні школи. Тяжко жилося жителям села за часів кріпосного права. Не покращилась їхня доля і після реформи 1861 р. Прискорилось соціальне розшарування: окремі селяни, не будучи в силах обробляти свій малий наділ землі, продавали його заможним селянам-куркулям. Потім селянин був змушений найматись на роботу до куркуля. Частина збіднілих селян подалась у міста і таким чином поповнювала ряди промислового пролетаріату.

В роки першої світової війни переважну більшість дорослих і фізично здорових чоловіків мобілізували на фронт. Село залиши¬лось без робочої сили, поля запустіли, почався голод. Люди неймовірно бідували.
З радістю і надією зустріли сабатинівці звістку про жовтневу революцію 1917 р. Незабаром у селі була встановлена радянська влада У 1928 р. місцева молодь утворила першу комсомольську організацію, яку очолив Георгій Лук’янов. У цьому ж році створено комнезами, обрано сільський суд та революційний комітет. Першим головою Сабатинівського комнезаму був Сидір Михайлович Осіпов, ревкому – Трохим КОНОНОВИЧ Глухий, сільської ради – Володимир Гнатович Барський. У кінці 20-х років на території Сабатинівки нараховувалось понад 400 одноосібних ГОСПОдарств. Почувши звістку про рішення XV з’їзду партій організували на селах колгоспи, селяни спочатку насторожилися, але потім добровіль¬но об’єднання – товариства спільного обробітку землі (ТСО3). Першими у ТСОЗи вступили Ф.О. Пасека, А. В. Діхтяренко, А.А. Брицький, С.А. Чуб, Н.І. Канська, С.М. Осіпов та інші У 1930 р. в Сабатинівці організовано перші колгоспи «Спілка», «Освіта», «Червоний пра¬пор», «Воля», «Шахтар». Через два роки ці колгоспи об’єдналися в один – «Шахтар». У 1933 році було організовано колгосп «VIІ-ий з’їзд Рад», цим самим у селі завершилась колективізація сільського господарства. Спроби куркулів перешкодити процесу колективізації були марними. Натомість, у 1930 р. у селі створено партійну організацію, яку очолив одеський робітник Гордієвський. Розпочалася боротьба з куркулями і врешті-решт їх вигнали із села. Весною 1932 р. в Сабатинівці з’явились перші трактори. Згодом – автомобілі, комбайни, інші сільськогосподарські машини. Із ростом виробництва поліпшувався матеріальний добробут та підвищувався культурний рівень працівників села. їх мирну працю порушив віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. З перших днів Великої Вітчизняної Війни сотні жителів села було мобілізовано в Червону Армію. У серпні 1941 р. Сабатинівку окупували фашисти. Розпочалися пограбування,  відправлення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Селяни як могли боролися з ворогом, допомагали партизанам. Таку роботу вели Ми-кита Сидорович Когут та його дружина Олена. Фашисти їх заарештували і після жорстких допитів розстріляли. Після визволення району останки партизан перенесено на площу перед Ульяновською середньою школою №1, де їм поставлено пам’ятник. 14 березня 1944 р. Радянська Армія звільнила Сабатинівку від окупантів. Розпочалась відбудова зруйнованого господарства. Весною 1950 року три колгоспи, які знаходилися на території села, об’єдналися в один. Першим головою укрупненого колгоспу став Мойсей Іванович Гринь.
1953 р. колгосп побудував на річці Синиці гідроелектростанцію потужністю 89 кіловат.
У селі з’явилася потужна техніка. Це дозволило виконувати семирічний та п’ятирічний народногосподарські плани. Розвивалися рослинництво і тваринництво, освіта та культура. У 60- 70-ті роки збудовано декілька корпусів молочно-тваринної ферми, нову школу, медичний пункт, будинок культури, дитячий садок. З року в рік село поповнювалося новими колгоспами. Уряд відзначив доблесну працю багатьох сабатинівців: голови колгоспу “22-й з’їзд КПРС” Михайла Івановича Семка, чабана Михайла Максимовича Галатіна , секретаря парткому Григорія Максимовича Ткаченка та інших. Уродженці села Прокіп Гордійович Максименко, Олександр Васильович Семеренко, Олександр Оникійович П’янкевич, Григорій Володимирович Глухий служили в Радянській Армії. їм присвоєно високі офіцерські знання полковників і підполковників. Багато сабатинівців навчалися у вузах і технікумах, більшість колгоспників мали загальну середню освіту. Село над Бугом економічно зросло, стало сильним господарством.

На Правобережній Україні в південно-західній частині, між річками Південний Буг та Дніпро, на стику двох областей (Черкась­кої і Кіровоградської). Землі територіальної громади межують із землями:

·  з південної сторони – з Велико троянівсь- кою територіальною громадою;

·  зі східної сторони – з Грузьківською те­риторіальною громадою Голованівського району;

·  з північної сторони – з Ладажинською територіальною громадою Уманського району Черкаської області;

·  із західної сторони – з Вільхівською територіальною громадою.

Село Синьки знаходиться на відстані від райцентру м. Ульянова на віддалі 20 км. Площа населеного пункту: Всього земель, які входять до адміністративно-територіальної громади складає 5107 га, в т.ч. в межах населеного пункту – 806, 9 га. Станом на 1.07.2007 року населення становить – 1087 чол., в т.ч. Працездатного населення – 511 чол., пенсіонерів – 420 чол. Село розмістилось на рівній місцевості, спочатку це були окремі хутірці, які чумки називали Синіми, звідай й пішла назва села – Синьки.

Село було засноване на землях графа Потоцького  Колись у цій місцевості був безкрайній степ. В ньому водилися – орли, дрохви, дикі кози, свині вовки. Сюди, в дрімучий степ забрів мисливець. Йому сподобалась багата, ніким не зачеплена місцевість. Мисливець повідомив про це своїх товаришів і згодом появилися перші поселення, що повели осіле життя, звідси і пішло прізвище – Осадчий. Спочатку на нинішній території села було лише кілька хутірців. Поблизу них проходив чумацький шлях. Зупинилися чумаки і вдивилися в поселення, що здалеку бриніло синявою степових квітів. «Хай будуть Сині», – назвали вони, а дальше ці хутірці злилися в одне велике село Синьки. Про це говорить архівний документ: “Синьки расположено на границе с Уманским уездом Киевской губернии при одноименном незначительном ручье Синька, кото¬рая впадает в селение В-Трояни. Совершенно ровная местность, занимаемая приходом почти безводная: несколько колодцев в селе служат резервуарами и для пойла скота, и для стирки белья, последнее обстоятельство служит причиной распространения среди населения разных болезней. Почва – глубокий чорнозем. Ближайшая железно-дорожная станция – Бершадо-Уст пути «Грушка» в десяти верстах.  Село раскинуто на пространстве в 6-7 верств. По расказам старожилов оно образовалось из отдельных хуторов, которые називались «Синими хуторами». (Труд Подольского епархи-ального историко-статистического комитета).
Спочатку населення жило в землянках, а потім будували дерев’яні хати в зруб. Ще й сьогодні можна побачити в селі хатинки, яким більше 200 років, а поруч з ними красуються просторі будинки. Населення займалося обробітком землі, скотарством, рибальством, бортництвом, гончарством. Згодом польські пани зі своїм військом загарбували українські землі. Землі Синьок розділили: Потоцькі, Яроцькі, Драгомановські.
Не приніс селянам омріяних сподівань про землю указ 1861 р. Росла хвиля невдоволення царським урядом. Мали місце сміливі виступи селян (А. Головерда, М. Лавриняк, Д. Кобзар, І. Кучеренко). Першу звістку про революцію принесли односельчани: С. Оляніцький, Ф. Ошурко, В. Нижник. По всій країні утверджувалася нова влада, дійшла вона і до Синьок. Чварам за землю поклав кінець приїзд, в село Г.І. Петровського в 1925 р. З приходом до влади більшовиків організувався перший революційний комітет, головою якого було обрано Лазаря Кимберського. Було роздано селянам землю. В 1928 р. організувався перший колгосп. Головою був 25-тисячник Гуштейн

В 1932 р. було утворено 7 господарств. Першими трактористами були: М. Веровенко, М. Сандецький (нагороджений орденом Леніна), М. Ролінський, П.Кобзар, К. Кулаковський, М. Лавреняк, Я. Нагирняк, Т. Кулаковський та інші. Першими шоферами були: Т.М.Мельничук, Галак і інші. Самовідданих трудівниць знає село: К.Прилуку, Я. Пвторак, Н. Пісецьку, М.Кобзар, В. Ковалішину, І. Кучмій, Я. Головерда. Самовіддану працю на колгоспних ланах було відзначено поїздкою на с/г виставку в Москву – Нижник В.П., На гірняк Г., Москаленко М., Івахнюк М., Починок Я.. Пережило село дні фашистської навали, із 890 чол. Не повернулося з фронту 418 чол. Повністю знищені сім’ї євреїв Шермана, Аптекаря. Багато праці для піднесення сільського господарства доклали: А.С. Маланіч, А.А. Кучеренко, П.І. Шарандак – голови колгоспів, П.Д. Безклубний, П.С. Мусатенко, – голови сільських рад, Н.К. Мусатенко – зо¬отехнік, кавалер Ордена Леніна, І.І. Фіщенко – комбайнер, кавалер Ордена Леніна, М.Г. Гриценко – бригадир рільничої бригади, кавалер Ордена Трудового Червоного Прапора, Ф.А. Форосенко – бригадир рільничої бри¬гади. Пам’ятають жителі села працівників: Деундяк Л.В.- медпрацівник, Кучеренко Л.Л.- медпрацівник, СД. Вигнаний – директор школи, Л.Г. Івашкевич – вчитель В.О. Івашкевич – вчителька, Л.П. Кучмій – вчителька, Н.Г. Деундяк – вчителька.

Багато праці для справи піднесення села віддають: O.A. Паламарчук – директор СТОВ “Родина” А. О. Семенченко – директор школи Н.І. Кучмій – медпрацівник, О.В. Мусатенко – завідуюча дитячим садком, В.М. Поплавський – підприємець. Село виховало зем¬ляків, якими можна пишатися: Попович O.A. – військовий (трагічно загинув в Афганістані під час виконання інтернаціонального обов’язку), Томашевський В.А. – суддя,
Ясельський M.- начальник УМВС України Херсонської області.

Село Богданове знаходиться  на південному заході Ульяновського району, в басейні ріки Південний Буг, площа населеного пункту 2162.6 га і проживає 503 чоловік.

За переказами старожилів села першим поселенцем села на території нинішнього села Богданове був Богдан, який поселився в 1876 році. У 1877 році на території села поселилося ще 26 сімей. Ці поселенці згідно договору з Київським відомством по оренді землі  склали умову за №22 від 3 лютого 1877 року на оренду землі та  поселення строком на 35 років, тобто до 1913 року. Перші поселенці були вихідцями з села Велика-Киріївка, Бершадського району та с.Берізки Піщанського району,Вінницької області.

По імені першого поселенця нове поселення  стали називати Богданове. Ця назва збереглася за селом і до нинішнього часу.

Перші поселенці довгий час жили в землянках і бурдіях, тому що не мали коштів на  будівництво житлових приміщень.

Особливо в тяжкому становищі опинилися жителі с. Богданове в період першої світової війни. Із 60 чоловік, які були мобілізовані під час першої світової війни 20 чоловік загинули і пропали безвісти, 8 чоловік повернулися інвалідами, які втратили працездатність.

З великою радістю трудящі с. Богданове зустріли звістку про Велику Жовтневу соціалістичну революцію. В кінці листопада 1917 року вперше в селі було обрано Ради, до складу якої ввійшли Гирик Харитон, Матусевич Лука, Зубрицький Іван. Першим головою сільської Ради було обрано Гирика Харитона.

В грудні місяці 1919 року в с. Богданове було створено комсомольську організацію секретарем якої було обрано Білоуса Олексу Васильовича.

В 1930 році в селі Богданове організовано два колгоспи «Правда «   і   »Перебудова». Першим головою колгоспу було обрано Шалухіна Федора. В 1934 році колгоспи були об’єднані. Об’єднаний колгосп носив назву «Правди».

На селі появились перші трактори. Це забезпечило підвищення врожайності всіх сільськогосподарських культур. Першими трактористами були Замковий Мойса і його брат Замковий Хома. За бездоганну роботу на своїх місцях їх було нагороджено медаллю «За трудову доблесть».

Не минули страшні жахливі роки голоду 1932-1933 роки і с. Богданове. Урожай був не нижчий ніж у попередні роки, ніби не існувало причин для голоду. З колгоспу вивозили все зерно та забирали все до зернини у селян. Селяни не маючи що їсти почали гинути від голоду. Так за переказами старожилів   ті страшні роки померло від голоду 15 жителів села.

В 1936 році в селі відкрито семіричну школу, що дало змогу охопити всіх дітей семирічною освітою. В селі відкрито сільський клуб. Разом з добробутом трудящих зростала і культура.

Мирне життя народу було перерване 22 червня 1941 року віроломним нападом гітлерівської Німеччини. 16 березня 1944 року с. Богданове було визволено Радянською Армією. Більше 100 жителів села не повернулися  з фронту.

З перших днів визволення колгоспники  почали відновлювати господарство. Незабаром життя в колгоспі змінилося. Розпочали роботу школа, клуб, налагоджено дороги і мости. Село поступово загоювало рани нанесені війною.

В 1950 році відбулося об’єднання колгоспів «Правда» і «Челюскінців»  село Маньківка. Так як це село вважали неперспективним. Село Маньківка почало занепадати і на даний час в ньому проживає лише 26 чоловік люди похилого віку.

В 1968 році колгоспи були об’єднані  села Богданове та село Синицівки і носив колгосп назву ім.Леніна.  Але в 1988 році за клопотанням жителів с.Синицівка колгосп було роз’єднано.

Видатних земляків, та славних родин на території сільської ради на жаль немає.

В даний час в с. Богданове створено сільського-господарський виробничий кооператив «Мир» головою якого обрано Кравченка Валерія Борисовича. Два сільськогосподарських фермерських господарства «Кондор» керівник Кримський Ігор Аркадійович «Ікар-Агроінвест» керівник Кримський Олег Аркадійович, одноосібно обробляють свої земельні паї 9 чоловік. Господарства спеціалізуються на вирощуванні зернових та технічних культур серед яких переважають озима пшениця та цукрові буряки, соняшник. Розвинуте також м’ясо-молочне тваринництво.

В селі працює сільський Будинок культури на  250 місць , працює фельдшерсько-акушерський пункт з медичним обладнанням. В 1984 році відкрито нову з сучасним обладнанням школу в якій навчається 105 учнів . В цьому році почав працювати дошкільний навчальний заклад «Сонечко». Працюєв селі млин, олійня, побудовано хлібопекарню. В селі є свій Храм.

 22 вересня 2007 року село Богданове відсвяткувало своє 130-річчя . На свято села зібралося все село . Із 3-ї години дня і далеко на північ звучала музика. Завдяки спонсорам СВК «Мир» та СФГ «Кондор» та «Ікар-Агроінвест» свято вдалося на славу. Розігрувалась лотерея з цінними подарунками. Найстаршому та найменшому жителю села були вручені цінні пам’ятні подарунки. На честь св’ята  села поступило поздоровлення та цінний подарунок (Музичний центр) від Ульяновської партії Регіонів для сільського будинку культури, якого так не вистачало для молоді села.

6 листопада встановлено  пам’ятний  знак  жертвам голодомору на кладовищі с. Богданове. 22 листопада проведено мітинг у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років, на якому виступила сільський голова Сілкіна С.М. зачитала список односельчан, які померли від голоду у ті страшні роки. Побажала всім жителям віка здоров’я  та злагоди. Настоятелем церкви с. Богданове Димитрієм проведено освячення  пам’ятного знаку та відправлено панахиду по померлим від голоду в 1932-1933 роках. Взяло участь у цих заходах 80 чоловік, було запалено 80 свічок. Пам’ять померлих в роки голодомору вшанували хвилиною мовчання. До підніжжя пам’ятного знаку було покладено вінки та багато живих квітів.

У безмежнім степу загубилось,
Ніби зернятко, рідне село.
Грозовії над ним прокотились,
А воно все живе, як жило.
Село моє у вербах і тополях,
У вечорових трелях солов’я,
Одквітувала у твоєму полі,
Одколосилась юна моя доля,
Тут вечір мій і пристань тут моя.

Коли і звідки почалося моє село? «Історія міст і сіл Кіровоградської області» відносить його до XIX століття. Очевидно, її автори опиралися на якісь писемні джерела. Та мені завжди не давала спокою дивна і дзвінка назва північної частини села — Ґардова, яку виводили і від граду (опади), і від гряде, але ж і малій дитині зрозуміло, що в такий спосіб можна пояснити походження якого завгодно слова, хоч би й Москви — від моськи.

Наука ж тим часом доводить, що місцеві географічні назви річ дуже консервативна. І якби колись була Градово, то так би вона і залишилась. Швидше незрозуміла Ґардова змінилась :би в зрозумілу Градову, але не навпаки.
Ось чому для мене, наголошую — для мене, було абсолютним відкриттям і поясненням усіх непорозумінь, коли прочитав, що південніше від нас, на річці Південний Буг, стояло козацьке укріплення Гард, а паланка Запорізької Січі тут називалась Буго-Гардівською.

Пригадую добре відомий і вам факт, що козацькі зимівники будувались за межами Січі, і

лінія Гард — Ґардова стала для мене ясною і незаперечною. Переконаний, що якщо десь і є писемні свідчення, то вони підтвердять мою правоту, а поки що це — тільки моє припущен-ня, яке ґрунтується на консерватизмі топонімів.

З усього цього виходить, що початок села треба відносити щонайближче на кінець XVII століття, коли ще існували Січ і Гард. Та й значна частина нинішньої території району звалась не як, а — Вільхівський маєток П отецьких.

Від Ґардової до південних околиць, так званого Свердлова (колись тут був колгосп його імені), село простяглось на цілих 10 кілометрів обабіч лівої притоки Південного Бугу річки Синиці, на берегах якої росли і ростуть тисячі хлоп’ят, телят і гусенят кількох десятків сіл Він-ницької, Черкаської і моєї — Кіровоградської областей.

«Ой ти річко-невеличко, кучеряві береги…» На таких річках-невеличках зросла чи не половина України. Біжить річка селом, наповнює водою три ставки, а колись ще й крутила колеса кількох млинів.

Один із них — у Ґардовій, будували три Петра — Бажатарник, Фарина і Яремчук. А біля млина — вільхи, які, можливо, й дали назву селу. Петрів уже нема. Це сумно, але природно. А от чому нема млинів і вільх — хто зна…

А ще моя річка була надзвичайно мальовничою через кам’янисто-скелястий лівий берег: місцями скелі були казково-великими, дві з них, наприклад, як гігантські квасолини, схилялись над річкою, а з іншого берега до них тягнулись дві тополі, ледь-ледь вищі від скель.

До північної частини села притулився ліс, що зветься Чаплоузький, а чому — хто скаже? Архіви чи попалено, чи десь лежать, як непотріб,  серед документів Потоцьких… Чекає моє село, як і більшість сіл України, свого історика, якщо не Геродота, то хоча б геродотика. Чи діждеться?

Тому й не пропоную вам історію. Просто пройдіться зі мною вулицями села і послухайте, коли ласка, мої…

Розмови з Мамою

Певно, для кожного з нас значна частка сучасної історії розкривається через конкретні біографії тих, хто поряд із нами. Для мене історія мого села XX століття — в маминому житті, бо все воно у неї — від першої світової до становлення суверенної України — пройшло тут-таки, у Вільховому. І всі етапи його існування — руйнації, відбудови, нові згубні реформи — були етапами маминого життя, та й хіба тільки її? То — доля України.

Тифозний 1918-й забрав її батька, Саву Михайловича Дубенчука, і в «нову еру» вона вступала вже напівсиротою.  Таким чином, моя бабуся Уляна Гнатівна, в дівоцтві Шарандак, залишилася з трьома дорослими дітьми «на порі» та чотирирічною донькою. Звідала всіх «радощів» того буремного часу, які всі її односельці.

Про Жовтневу революцію дізналась вона на 48-му році життя, тож, хоч і була абсолютною ровесницею Леніна, ідеї його не сприйняла. Стягувалась на посаг двом старшим дочкам і самостійне господарство синові, з усіма перестраждала і громадянську війну, і голод, і хвороби. Каторжно працювала на своїх десятинах землі — аж тут 1929 рік з ідеєю поголовної колективізації.

Скільки разів я чув все це від мами! Ніби сам там був. І не вірити цим розповідям у мене нема ані найменших підстав.  - Мамо, а чого ж ви одразу не пішли в колгосп? - Чи ти чудний? Мама, твоя бабуся, вік звікувала по-іншому. А я — дівчук п’ятнадцятирічний Що я там тямила. Приходять до хати: 

- Бабо Оляно! Прийшли вас у колгосп записувати! Йдете чи ні? - Хіба я знаю, діти… Що ж воно хоч таке? Може, хай хто другий, а мені воно вже нащо? Старші подружені, а нам з Гань- кою і того, що є, вистачить. Якось я й боюся…

- Значить, проти?! Заодно з куркулями? Глядіть, бо й вас розкуркулимо!

- Ой, не смішіть і не сердьте мене! Я ж вдова. У мене, ондо, сирота. Ледве старшим стягнулась, щоб подружити. В обійсті ні хвоста, крім собачого… Ну, беріть… Он-о лавки голі, бо рядна дівкам віддала. Чи скриню спорохнявілу. Або рушники зі стін знімайте.

- Не дуже, не дуже, бабо! А в скрині — що? Відкрили. Там пара сувоїв домотканого полотна, пара ряден. І єдина коштовна річ: велика яскрава квітчаста хустка — квіти по червоному полю (у нас у селі такі хустки іноді звали «терновими»). І забрали хустку. «Розкуркулили»! А ввечері до сільського клубу у тій хустці прийшла жінка одного з активістів…

За все свої гірке і многотрудне життя вона так і не спромоглась на велику тернову хустку. Як і десятки її ровесниць у моєму селі.

Але колгосп організувався. І не один. Пішла в нього й бабуся. У багатьох-таки була віра, що гуртом батька добре бити. І так же гарно розповідали про перспективи. ! наводили приклади,’ як уже добре там, де раніше почали разом землю обробляти. А головне — техніку ж дали! Це тобі не шкапа!

Були ентузіасти, був ентузіазм, була й радість від того, що ніхто не може мене змусити наймитувати — я ж такий, як і всі, захищений державою. До освіти схиляють, щоб не темним жив. На сцену запрошують: живи цікаво.

А далі… Не дай Боже нікому того далі… У тридцять другому, як вимели ж у нас весь хліб… Страшний сон чи страшний суд… Я вже й не вірю, що то було. Десь мама в полі була без мене, а мені ж 18, а я ж їстоньки! Ой, як це страшно і тяжко! Полізла на горище, замела його, перевіяла. Знайшла ложку пшениці і 18 квасолин! Як я ж його наварила, як я ж наїлася! Я ж такою ситою, либонь, і не була вже. Ще ж і мамі трошки лишила. А тут кажуть, що у Москві не голодують. Якось я тими поїздами — і це ж нікуди із села за 18 років не виходила -— добралась до Каломни (так мама по-московськи називала Коломну). То там півроку якось перебилась. Набідувалась! Але ж хоч так тяжко не голодувала. А вже напровесні 1933-го і там не можу бути, бо за маму ж душа зболілась. Як я вже добиралась… А з Умані — то 50 кілометрів пішки, в драних, але модельних туфельках по талому снігу і бездоріжжю. А дома мама уже лежать, і через дорогу вся сім’я вимерла, і поперед нас, і через дві хати позад нас…

- Мамо! То це ж, виходить, більше, ніж загинуло у війну?

- А ти що, не знав?

Не знав. Не задумувався. А хто ж мені про це й казав? і тільки, коли мати вже була за крок від смерті, в 1997 році, коли втрачала, часом, розсудок, і якось о третій годині ночі молодим і дужим голосом заспівала: «То не ветер ветку клонит», хоч перед цим лежала практично нерухома від безсилля, я з усією жахливою ясністю зрозумів, чим були для неї ті роки, бо історію пісні чув, принаймні, два десятки разів. А вона така.

Через дорогу від хати, де жила мама в 1933 році, уже помирала з голоду остання з сім’ї жінка. Вона лежала опухла посеред хати, зігріта травневим сонечком, але до всього байдужа, а в день смерті заспівала: «То не ветер ветку клонит». Це й бачила моя тоді 19-річна мама. Яке ж потрясіння вона пережила, як же глибоко і беззагойно була вражена її юна душа, коли саме це видіння прийшло до неї за три дні до її власної кончини!

…Бабуся Уляна дочекалась осені, хліба, але вже вижити не змогла, хоч мала всього 63 роки. А мама зійшлася з таким же 19-річним круглим з чотирьох років сиротою — і з’явилась нова сім’я. Без усяких весіль. І це — теж типове явище для мого села тих часів.

Працювали в колгоспі. До 1932 року закінчили лікнеп. Славили Сталіна, бо так треба бупо. Та й й вірили, що він таки святий, що то вороги людям лихо роблять. Але ж якось і чудувались, коли чули про деяких ворогів, бо щось вони не такі й вороги (в селі репресованих були одиниці). Займалися в гуртках художньої самодіяльності. Батько опанував духовий інструмент. Син народився. Хліб уродив. Тільки жити. А тут — війна.

Важким котком прокотилась вона по моїй землі і людських долях. Іноді бентежусь, що для теперішньої молоді вона — не трагедія, не біда, перепущена через серце, не зойк знівеченої душі, а просто сторінка історії. Що ж, час — дуже цікава категорія. Добре, що він лікує.

Після війни розповідала мама: - Піднімали колгосп. Без чоловіків, без техніки, без насіння, без тягла. Самі, як худоба. Дуже всі плакали в селі, як почули про Перемогу, бо зійшлись докупи радість велика і журба не менша. Почали трохи чоловіки вертатись. А тут недорід 46 року. А в 47-му ти народився…- Але таки недорід, мамо? Бо про цю голодовку теж чомусь розказують і оглядаються, як і про ту.

- Навчили, синок, нас оглядатись. І ти не дуже пащекуй. Знати — знай. Та при собі май. Справді недорід. Тільки ж не скрізь! Але кому ми там треба були? Ну й державі-таки здавали. Правда, цей раз попід хати не ходили хліб шукати, та й де б йому взятися? Не було нам надії ні на кого. Дякувати, живі лишилися. Бо не всім і таке щастя.

Щастя… Чи ви його бачили, мамо? Як мільйони ваших сільських ровесниць…

Для нас рідне село – це батьківський поріг, стежини, струнка тополя, барвінок, який ніжно стелиться по садочку. Для нас воно рідне так, як ми тут народилися і виросли, де минають найкращі роки нашого життя.

Наше мальовниче село Данилова Балка розкинулось на схилах невеликої степової балки, посередині якої протікає маловодний струмок, який немає назви.

Відстань від села до райцентру м.Ульяновка –9 км, до обласного центру м.Кіровоград –220 км. Біля самого села із східної сторони проходить автомобільна траса Київ – Одеса.

В далекому минулому на місці села була стоянка найдавніших людей. Досліджено  поселення трипільської культури (ІУ тисячоліття до н.е.), поселення та могильник черняхівської культури, на якому виявлено 9 поховань. Про це свідчать знайдені уламки  кам’яних знарядь.

Із переказів старожилів встановлено, що сучасне село виникло на початку ХVІІІ століття. Українське населення під владою польських феодалів терпіло надзвичайно важкий гніт. Єдиний  сміливий вихід селяни вбачали у втечі  від польського гніту в напрямі на схід до запорізьких козаків.

Багато селян не доходили до Дніпра, а залишалися в степу, де мало хто ходив і їздив. Тут вони знаходили собі притулок недалеко від річок, поселялись і ставали вільними. Таким сміливим утікачем і був перший поселенець нашого села, який побудував собі хатину біля джерела і струмка в північно-східній частині балки. Житло важко було побачити, навколо розкинулись неосяжні степи, на яких росли чагарники і трави вище зросту людини. Згодом він привів сюди рідних і знайомих і число хатинок збільшувалося вздовж струмка. Довгий час село називали Куцою Балкою. Але чому саме Куцою Балкою, невідомо. Можливо через перебування неподалік  від нашого  населеного пункту козака Куцого.

З історії нам відомо, що місцевість степів вабила людей сміливих (козаків). Чимало цих благодатних місць було  розташовано на мальовничих берегах Південного Бугу, Синюхи, Інгульця. На території області у ті часи існували поселення, на місці яких розташувались сучасні міста,  містечка, села. Про можливість заснування  села козаками можуть свідчити дуже  схожі насипи на козацькі  могили, які  розташовувались на підвищені, і слугували для спостереження за певною територією.  Також про це свідчить існування в минулому дерев’яної каплиці-церкви освяченої іменем козацького покровителя Архистратига  Михайла.

Перша письмова згадка про село відноситься до 1780 року, пов’язана вона із церковними справами. Відомо нам стало із архівних документів, а саме із «Трудов Камянець-Подольского епархиально-статистического комитета» 1900 року. З 1900 року все частіше почали вживати назву Данилова Балка, яка збереглася за селом і до цього часу.

Значні для села історичні події

Важливою датою в історії нашого населеного пункту став 1820рік, було почато будівництво нової кам’яної церкви, будівництво якої було завершено в 1830 році і освячена в ім’я святого Архистратига Михайла.

В 1858 році змінюється власник нашого села. Село стало володінням графині Марії Болеславівни Строгонової.

В 1875 році Данилову Балку придбало удільне відомство, яке здало в оренду поміщикові Кашировському, а потім Вольському.

В 1887 році наш населений пункт стає волосним центром. Входило село до складу Балтського повіту. Влада мало дбала про розвиток освіти і культури. Перші відомості про школу належать до 1861 року, коли в селі відкрита школа. Число учнів становило  9 хлопчиків і 3 дівчинки. Навчав дітей Нідзельський під наглядом священика. Згідно із положенням від 26 травня  1869 року у  волосному центрі в 1875 році відкрито однокласне народне училище. Учителем був Василь Стаднюк. Навчалося 72 хлопчики.

Революція 1905-1907 років знайшла свій відгук і серед жителів села Данилова Балка. Відбувались селянські заворушення, в маєтку поміщика Вольського селяни припинили роботу. Причиною послужило те, що управитель побив на полі селянина.

З приводу повалення  царизму в 1917 році в селі відбулася маніфестація на зборах, на зборах було обрано сільський комітет.

В жовтні-листопаді 1920 року в селі було утворено першу комуністичну ячейку, головою було обрано Сокура Сергія Родіоновича, а секратерем –Жученка Пантелія Яковича.

В 1925 році в селі організовується лікнеп, розширюється початкова 4-х річна школа, яка в 1927 році стає семирічною, а 1930 року – трудовою. Відкрилися хати-читальні, сільбуд. При клубі створено музичний, хоровий і драматичний гуртки, бібліотеку, яка обслуговувала 700 читачів.

Навесні 1929 року організовано ТСОЗ. Це товариство стало основою створеної в 1930 році сільськогосподарської артілі імені 13- річчя Жовтня, яку очолив Панфіл Миронович Суботін. Через півроку організувався другий колгосп імені Червоної Армії, головою якого було обрано Ірину Кузьмівну Дмитришину.

В 1932 році відбулася важлива подія в селі: було створено Даниловобалківську МТС. Жителі села оволоділи спеціальностями трактористів, комбайнерів, слюсарів, ковалів.

У передвоєнні роки в Даниловій Балці працювали молокозавод, млин. Було відкрито почту, магазин, діяли лікарня, пологовий будинок, аптека. В 1935 році на базі семирічки було організовано десятирічку, яку в 1930 році відвідувало 400 дітей, де працювало 19 учителів.

Мирна творча праця людей була перервана 22 червня 1941 року нападом фашистської  Німеччини. Більше 600 односельчан із зброєю в руках захищали Батьківщину. 1 серпня 1941 року в село увірвалися фашисти, вони встановили режим терору і насильства. В перші місяці окупації розстріляли 29 жителів, на каторжні роботи було відправлено 96 юнаків і дівчат. Жителі села налагоджували зв’язки з партизанами, що діяли в Голованівському лісі, постачали народним месникам продовольство, одяг, відомості про ворога. Багато жителів пішли в партизанські загони. В їх числі було подружжя Драчуків. Пилип Тимофійович очолював групу в загоні «Південний», а його дружина Любов Фоківна, що залишилася в селі, була зв’язківцем. В одному  із боїв Пилип Тимофійович загинув. Фашистам  вдалось встановити місце перебування його дружини і схопити її. Нічого не довідавшись від неї про загін, гітлерівці 12 березня 1944 року розстріляли її.

За роки фашистської окупації вороги завдали селу величезних збитків. Вони спалили та зруйнували всі громадські споруди, десятки житлових будинків. 14-15 березня 1944 року війська 53-ої армії 2-го Українського фронту визволили наше село. В 1944 році відновили свою роботу: школа, лікарня, відділення зв’язку, бібліотека, ясла, олійня.

У 1955 році артілі Даниловобалківської сільської Ради злились в одне – колгосп імені Богдана Хмельницького.

Після реконструкції МТС у 1961 році створено Даниловобалківське відділення районного об’єднання «Сільгосптехніки», яке допомагало навколишнім господарствам до 1996 року. Саме цього року  воно  було знищене вогнем.

У 1959 році в селі побудовано інтернат, два магазини, перукарню, кафе.

В 1968 році побудовано двохповерхову школу, яка функціонує і на сьогоднішній день, де навчається близько 200 учнів. В ній працює доброзичливий, професійний колектив вчителів.

В селі функціонує школа, лікарняна амбулаторія, будинок культури, олійня, магазини, донедавна функціонував  млин.

Життя продовжується. І, не дивлячись на проблеми,  які існують майже в усіх селах, наше село продовжує існувати і залишати слід в історії нашого району, області, держави.

Шановані земляки

Майже кожен житель нашого населеного пункту залишає слід в історії. Але  хотілося б відзначити вчинок подружжя Драчука Пилипа Тимофійовича та Любов Фоківни, які пішли в партизани.  Пилип Тимофійович  очолював групу в загоні «Південний», а його дружина Любов Фоківна, що залишилася в селі, була зв’язківцем. Вони намагалися допомогти знищити ворога, звільнити односельчан від гніту окупантів.  Пилип Тимофійович загинув в одному  із боїв, а Любов Фоківну розстріляли, а через кілька днів наше село було звільнено від окупантів.

Великий слід в історії розвитку села залишив Антон Пилипович Кравець. Він ріс в простій селянській родині колгоспника Кравця Пилипа. Був дуже дружелюбний. Навчався в Данилово-Балківській школі, яку успішно закінчив.

Серед його численних нагород, одержаних за бойові заслуги, є нагорода одержана в мирний час – звання Героя Соціалістичної Праці за внесок  в одержанні високих урожаїв сільськогосподарських культур.

Громада гордиться і іншими односельцями, які працювали в нашому колгоспі і добросовісно виконували свої обов’язки. Серед них є такі, що також одержали високі державні нагороди. Це Чопик Борис Степанович, Пилипенко Андрій Маркович, Томачинський Михайло Кирилович, Воронівський Аркадій Антонович, Звенигородська Лідія Михайлівна, Кравець Марфа, Касяненко Олена Філатівна.

Слід схилити голову перед подвигом Леоніда Володимировича Дмитришина. Будучи інвалідом  І групи, він не зламався, продовжує жити і творити свої чудові вірші. У 2004 році було видано його першу збірку віршів для дітей із чудовою назвою «Веселі ігри». Зараз готується до друку збірка, яку  з нетерпінням чекають односельчани.

Моє село – єдина доля,
Тут мій початок і причал.
Тебе люблю, люблю до болю
У цій любові не прочах.
Брід Кам’яний – важке каміння?
Камінні брили? Зовсім ні!
Моя любов. Моє горіння,
Яке довічно незгода.

Село Кам’яний Брід Ульяновського району Кіровоградської області знаходиться на відстані14 км. від районного центру м. Ульяновка і270 км. від обласного центру м. Кіровоград в долині річки Синиця.  Існуючий населений пункт з 910 жителями, які проживають у 372 дворах.

Точних відомостей про виникнення села Кам’яний Брід немає. Перша згадка про село датується 1362 роком. В Західному (Литовському літописі) згадується: “Цигани покрали коней в Кам’яному Броді, що й не помітили пропажі і гнали коней через могилянські хутори на Саврань”.

Походження назви села розкривається в книзі, написаної старослов’янською мовою, яка не має вихідних даних. В ній зазначається: «Село получило своё название от характера речки Синица, протекающей среди каменистых маленьких гор и представляющей пологое место с удобным переходом в брод». В скелястих ущелинах переховувалися від переслідувачів гайдамаки, які й переходили річку в брід по камінню. Тому село й здобуло назву – Кам’яний Брід.

Існує чотири версії заснування села:

1.                      Село виникло на початку XVIII століття й було заселене поселенцями із заходу України. Такі дані надає нам книга «Історія міст та сіл УРСР. Кіровоградська область».

2.                      Кам’яний Брід був заснований ще у 1018 році поселенцями із Червенських міст (сучасна Галичина та південь Польщі).

3.                      За легендою у 1018 році за наказом Ярослава Мудрого потрібно було

4.                      заснувати місця, де б могли відпочивати купці при переїзді. Так, у 1018 році на річці Синиця було засноване нове село, яке здобуло назву Кам’яний Брід.

5.                      Найпоширенішою є версія заснування села Кам’яний Брід найманцями війська польського короля Болеслава І Хороброго. 1018 року він здійснює похід на Київ за250 кмвід нього та50 кмвід Умані. Село Кам’яний Брід знаходилося саме на лінії походу Болеслава на з’єднання з Святополком та печенігами (після смерті Володимира Великого 1015 року його син Святополк розпочав війну за престол з Ярославом Мудрим. Болеслав Хоробрий став на боці Святополка).

Коли Болеслав повертався до Польщі, найманці залишилися на цій території й утворили нове поселення, яке зветься нині Кам’яним Бродом.

Саме остання версія заснування села вважається офіційною.

Докази офіційної точки зору:

1.                      Через Кам’яний Брід пролягав Київський шлях, що пересікався з Чорним, Білим та Кучманським шляхами, й котрим Болеслав І Хоробрий прямував на Київ.

2.                      Кам’яний Брід знаходився на той час в прикордонній зоні між Київською Руссю й тиверцями, тому Болеслав (як київський князь після смерті Святополка) розміщував у найбільш важливих зонах гарнізони. Одним із таких гарнізонів став Кам’яний Брід.

3.                      Дослідження доводять, що сучасні прізвища кам’янобрідців польського та галицького походження.

Сучасний стан села Кам’яний Брід

Нині на території Кам’янобрідської сільської ради успішно господарює одне з найбільших і найкращих підприємств Ульяновського району – СТОВ «Агрофірма «Нива», діють 9 селянсько-фермерських господарств, 38 одноосібників.

СТОВ «Агрофірма «Нива» є господарством, яке активно впроваджує новітні технології у виробництво сільськогосподарської продукції. Зокрема, у 2010 році на молочно-товарній фермі було встановлено сучасний молокопровід, який забезпечує автоматичне транспортування молока від доїльного апарата до холодильника.

Планується створення ландшафтного заказника загальнодержавного значення «Кам’яногірський», між селами Синицівка, Кам’яний Брід та Шамраївка Ульяновського району Кіровоградської області на площі291 га. На цій території виявлено локалітети 24 видів, що потребують охорони на різних рівнях. Серед них два види, занесених до червоного списку МСОП, один – до Європейського червоного списку, 7 видів, занесених до діючого видання Червоної книги України і 17 видів, що потребують регіональної охорони на території Кіровоградської області.

Значні для села історичні події

В своєму житті село Кам’яний Брід на власні очі бачило історичні епохи, котрі сьогодні ми, нащадки, лише сприймаємо за картинками та описами сучасників.

Іноді, навіть, страшно стає, коли розумієш, що моє село – частина загальної історії… Історії, якої ніхто не знає краще, аніж воно – моє рідне село!

Територія, на якій нині розташувалося село Кам’яний Брід, здавна була заселена людьми, про що свідчать археологічні знахідки, найдавніші з яких датуються верхнім (пізнім) палеолітом.

Біля села були знайдені предмети залізного віку та трипільської культури (IV – II тис. до н.е.). Протягом тисячоліть тут панували кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, обри, хозари, угри, печеніги, змінюючи один одного.

В середині X ст. територія, на якій процвітало село Кам’яний Брід, приєднана до Київської Русі.

У другій половині XI ст. відійшла до Половецького ханства.

1018 року, під час походу Болеслава І Хороброго на Київ, утворюється поселення Кам’яний Брід.

В першій половині XIII століття руські князівства та Половецьке ханство зазнають поразки у битві з монголо-татарським військом.

1239 року хан Бату (Батий) провів похід на руські землі і 1240 року спалив столицю русичів – Київ.

В 1243 році хан Бату заснував величезну імперію – Золоту Орду, яка займала територію від Дунаю на заході до Обрі та Сирдар’ї на сході.
Половецька земля, у складі якої перебував тогочасний Кам’яний Брід, теж була поглинута нею.

Жителі Кам’яного Броду піддавалися жорстоким катуванням з боку монголо-татар й сплачували Золотій Орді встановлену данину.

Знущання золотоордиців над кам’янобрідчанами тривали до середини XIII століття, доки литовський князь Міндовг на основі об’єднання кількох князівств створив литовсько-руську державу.

До новоутвореної держави мирним шляхом почали приєднувати підкорені Золотою Ордою і поставлені нею у васальну залежність руські князівства.

Ординці не могли погодитися із втратою васалів і намагалися повернути статус кво, але в битві на Синіх Водах (а кам’янобрідчани вважають, що вона відбулася саме на їхній річці Синиця) 1363 року потерпіли поразку.

Так, у 1362 році Кам’яний Брід став частиною Великого князівства Литовського.

1 липня 1569 року за Люблінською унією Литва і Польща об’єдналися в єдину державу під назвою Річ Посполита.

Село Кам’яний Брід входило до Звенигородського повіту Брацлавського воєводства Речі Посполитої і довгий час було під її владою.

Село належало родам Конецпольським та Потоцьким і, як зазначається в староруському рукописі, “Мария Строганова, урожденная Потоцкая, продала это имение Удельному Ведомству”.

У зв’язку з цим населення Кам’яного Броду розділилося на так званих “ляхів” та “мужиків”. Людей, які проживали у південній його частині, називали мужиками, а в північній – ляхами. Ці слова вживаються і нині, але молоде покоління не розуміє їхнього значення.

Ще й досі в селі більшість населення має прізвища польського походження із закінченням –ський, –цький. Наприклад, Колядницький, Ільницький, Тишинський, Яблонський, Голімбієвський, Височинський.

З початком Визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького польську адміністрацію на Україні було скасовано і утворено полковий адміністративно-територіальний устрій, за яким село Кам’яний Брід відійшло до Уманського полку.

За Білоцерківським мирним договором, укладеним між гетьманом Богданом Хмельницьким та польським урядом 18 вересня 1651 року, у Брацлавському воєводстві знову відновлюється польська адміністрація.

Згідно Бучацького мирного договору 18 жовтня 1672 року Кам’яний Брід разом із всією територією Поділля входить до Туреччини.

Після російсько-турецької війни 1686-1699 року за рішенням Карловицького конгресу Польщі повернули Поділля й, таким чином, Кам’яний Брід знову опинився у Звенигородському повіті Брацлавського воєводства Королівства Польського, в якому і перебував ще майже сто років.

Перебуваючи у складі Королівства Польського, село Кам’яний Брід розділилося на дві частини – “ляхів” та “мужиків”. Тих, хто проживав у південній його частині, називали мужиками, а в північній – ляхами.

Характерно, що ляхи були освічені, і культура у них була на вищому рівні. За переказами старожилів, вони під час обіду навіть краще сервірували стіл. Крім виделки, ставили кожному ніж. Вареники у них були невеличкі з малою кількістю начинки. Вони завжди припрошували: “Їжте, пане, і двойте”. Мужик на те, не розуміючи польської, казав, що він і три вареники з’їсть, лиш би дали.

Ляхам було заборонено одружуватися з мужичками.

2 квітня 1793 року внаслідок другого поділу Речі Посполитої територія Кам’яного Броду опинилася під владою Російської імперії у новоствореному Брацлавському намісництві.

27 січня 1795 року Кам’яний Брід відійшов до Єленського повіту Вознесенського намісництва.

12 грудня 1796 року за указом імператора Павла І Вознесенське намісництво було скасоване, його Єленський повіт увійшов до складу утвореної тим же указом Подільської губернії.

26 вересня 1797 року з приєднанням до м. Єленська слободи Балти повіт був перейменований на Балтський, в якому й опинився Кам’яний Брід.

У книзі невідомого автора, написаної слов’янською мовою, зазначається, що, до 1820 року в Кам’яному Броді були молдовани і складали одне поселення разом із селянами та шляхтою, але потім не могли уживатися тут із малоросами і в 1820 році “испросили у графа Потоцкого позволения выселиться в другое свободное место и поселились вблизи Каменного Брода, на дикой скале у речки Синичка, и образовали деревню Молдованку”.

Населення Кам’яного Броду займалося землеробством.

“Крестьяни Каменного Брода имеют у себя рудокопни белой глины, которую продают в  м. Саврань”. Саме від цього й народна назва Кам’яного Броду – “Глиняники”.

В XIX столітті “народонаселение прихода (около 3000) состоит из крестьян-собственников; малороссов, молдован и вольных жителей – дворян, граждан и мещан; кроме того, есть 10 евреев, римско-католиков около 100 душ”.

В 1871 році із вільних жителів виселилося із Кам’яного Броду на Кавказ близько 30 сімей.

Про перемогу Жовтневого збройного повстання у Петрограді кам’янобрідчани дізналися від односельця матроса Дем’яна Піньковського, який брав у ньому участь.

У  лютому 1918 року в селі відбувся мітинг, на якому було проголошено встановлення радянської влади. Було організовано комітет незаможних селян, який займався розподілом поміщицьких земель.

Соціалістична перебудова села проходила в умовах гострої класової боротьби.

Згідно з постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 року Балтський повіт скасовано і його територія, в тому числі Кам’яний Брід, увійшла до складу Первомайського округу Одеської губернії.

У 1928-1930 роках розгорнувся примусовий колгоспний рух. Багатих селян Мельників, які до революції були найбагатшими, та інших було розкуркулено і вислано на Соловки.

Голодомор 1932-1933 років став страшним випробуванням для кам’янобрідців.

Кам’яний Брід, як і всі села України, зазнав величезних втрат у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

На фронтах з ворогом боролися 630 жителів села, 279 з них не повернулися живими. 258 воїнів нагороджено бойовими орденами та медалями.

У 1941 році в селі діяла підпільна група на чолі з політруком М. Юдіним, який втік з ворожого оточення. У лютому 1942 року всіх членів підпільної групи закатували фашисти.

У березні 1944 року частини 53-ї армії 2-го Українського фронту визволили Кам’яний Брід від фашистських загарбників.

Великі труднощі постали перед жителями Кам’яного Броду в 1944 році. Вони почали відбудовувати зруйноване господарство. Обробляти землю не було чим. Тож, орали, запрягаючись у плуги та борони, а хто мав корів, то запрягав їх.

Поступово, з великими труднощами село відроджувалося, оновлювалося. У 50-х роках Кам’янобрідська сільська рада розширила свою територію, приєднавши села Христофорове та Петрове.

Колгоспи об’єдналися в один – імені Орджонікідзе, у розпорядженні якого було 4533 гектари землі.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР 12 лютого 1954 року Ульяновський район, у складі якого перебував Кам’яний Брід, був переданий Кіровоградській області.

За роки відбудови село міцно стало на ноги й у 70-80-х роках помітним було зростання виробництва та покращення добробуту села.

За цей час на території сільської ради  з’явилося багато нових будинків, збудовано двоповерхову школу.

Малеча росте й розвивається в дитячому садочку “Сонечко”, який славиться на весь Ульяновський район.

У старослов’янській книзі зазначається, що у 1779 році в селі Кам’яний Брід збудована дерев’яна церква, яка згодом згоріла. На її місці у 1820 році священик Костянтин Гедзинський та прихожани спорудили кам’яну церкву в ім’я святого великомученика Димитрія Солунського. Але через те, що будівля була неякісно зведена, прийняли рішення збудувати нову церкву, яка з 1912 року стає новим домом для прихожан.

Село Луполове, центр сільської ради. Розташоване на лівому березі річки Південний Буг, за 25 кілометрів від райцентру, 275 км від столиці України Київ, центр села пересікає автобан “Київ-Одеса”. Село тягнеться на протязі шести кілометрів понад річкою. Село знаходиться на стику трьох областей північ – Кіровоградська область, південний захід – Одеська область, південний схід – Миколаївська область. До села Луполове входять два села які раніше називались Гренівка та Михайлівка.
Населення складає 650 мешканців.
Площа населеного пункту – 287 га
Храмове свято 14 жовтня – Покрова.
В історії міст і сіл Кіровоградської області заснування села Луполове датується другою половиною XVIII століття. Районний архів дає дату 1812 р.
Історія міст і сіл регіонів України на основі археологічних знахідок човен знайдений в річці «Південний Буг» біля села Сабатинівка – З км від села Луполове говорить про трипільське поселення, отже можна вважати що наше село бере початок з часів трипільсь¬кої культури, однією з найяскравіших архео¬логічних культур доби енеоліту.

Наше село разом з сусідньою Сабатинівкою входило до складу верви (общини) давньоукраїнського племені троянів, яке жи¬ло на цій землі у часи трипільської культури у IV-III тисячолітті до нашої ери. Існувало село Гренівка – тож коріння її проросли з Трої зараз сучасне Луполове.
Назва села дійсно виникло у XVIII ст. Наз¬ва села походить від слова молдавського Лупол – вовк. Друга версія село назване на честь Луполова Григорія, молдованина, відставного прапорщика, який служив в Венгерському І Чорному гусарському полку потім в російській армії і йому було дарова¬не село графом Потоцьким.
Костянтин Дем’янович Смирнов – спору¬див млин, який віднесено до пам’ятка архітектури XIX ст., який розміщений в с. Луполове на річці «Південний Буг» Русавський Микола Олександрович – голова колгос¬пу який очолював господарство понад 30 років, Герої соціалістичної праці.
Іванов Володимир Степанович – бригадир тракторної бригада, який очолював трактор¬ну бригаду в 80 роки, орденоносець Заінчковський Микола Петрович – завідуючий молочно – товарною фермою
Слободянюки, Московчуки, Радоуцькі, Начички, Заїченки, Маєвські, Ткачі, Лошатинські, Сорочинські, Власові, Заінчуковські, Смілянці.
Сім’я Жовтий Олександр Федорович ди¬ректор школи, його дружина Полив’яна Марія Сидорівна – вчителька.
Слободянюк Дмитро Федорович різноробочий, його дружина Слободянюк Галина Іванівна – доярка.
В центрі села знаходиться приміщення сільської ради. Функціонує загальноосвітня школа І-III ступенів, в якій навчається 135 учнів, діти з села Луполове та Кошаро-Олександрівка. Є дитячий дошкільний зак¬лад який відвідує 25 дітей. Є ФАП, пошто¬ве відділення, будинок культури, бібліоте¬ка, стадіон. Функціонує п’ять приватних торгових точок, які торгують змішаними товарами.
Агрофірма “Нива” обробляє частину землі. Частину землі використовують фермери яких є на території ради дев’ять. Остальні землі обробляють одноосібно. Сільській раді підпорядковане село Кошаро-Олександрівка яке розташоване за чотири кілометри від се¬ла Луполове /га 4 км від. автострада Київ-Одеса, село розміщене на мальовничих бере¬гах річки Південний Буг. Станом на 1 січня 2008 року налічується 160 дворів, проживає 305 мешканців. Площа населеного пункту становить 157 га. Храмове свято – 4 листопа¬да, Казанська. Існує дві версії щодо віку та історії виникнення села.
Перша – йому понад 230 років і ймовірно перший поселенець один з управителів клю¬чових економів численних маєтків графа С.Ш. Потоцького, якому належало на Пра¬вобережній Україні в 80-х роках XVIII століття, близько 150 млн. га земель, Олек¬сандр, що володів отарами овець і якого при¬вабили чарівна річка, багаті випаси, родючі землі та наявність для будівництва природ¬них матеріалів – каменю, глини, піску. Зго¬дом населення розросталось за рахунок збіднілої польської шляхти.
Другий варіант – селу 170 років і заснував його в 1837 році переселенець з Київської гу¬бернії Ільницький Олександр, що мав велику отару овець. Отже – овечі кошари та ім’я Олександр – ключові слова в назві села.
 

Видатні земляки
Шулятицький Юрій Федорович – полков¬ник доцент, завідуючий кафедрою військово-технічної Ленінградської академії.
Лазня Валентина Василівна кандидат еко¬номічних наук, доцент. Цуркан художник, Швець художник.
Свінтковські, Радзіховські, Радоліцькі, Бабії, Чаплінські, Богуславські, Батовські, Базиленки, Поплавські, Петрашевські, Могилевичі, Батинські, Кушніри, Окуневичі, Поляков, Крижанівські, Черниші, Змієнки, Частковські, Савицькі, Гонтковські.
В центрі села є ФАП, сільський клуб, поштове відділення. Працює два приватних магазини.
Землі обробляються одноосібно.

В полі нива колоситься – наливається теплом,
Пахне жито і пшениця материнським молоком.
Волошкові сині очі – серце рідної землі.
Роси-як сльоза дівоча, зорі в небі осяйні.
Неосяжна і безкрая Мечиславська сторона
Квітне цвітом небокраю, мов казкова дивина.
Розлюбити неможливо, а поринувши туди,
З лебединою душею залишишся назавжди.

Село Мечиславка Ульяновського району Кіровоградської області (колишній Балтський повіт Подільської губернії) розташоване на колишніх левадах сусіднього села Юзефівки (нині Йосипівка) по схилах безіменної річечки, що впадає в річку Синицю, ліву притоку Південного Бугу. Засноване воно в 1725 році. Першими поселенцями були Юзефівські селяни-орендарі. Згодом його володар Мечислав-Михайло Потоцький став населяти цю місцевість безземельною шляхтою – однодворцями з інших місць, надаючи їм садиби на чиншових правах. На його честь і назване село. У багатьох архівних документах поселення називається слободою, оскільки його поселенці не були закріпаченими. Як однодворці вони мали повну свободу переселення та придбання землі. Тому після реформи 1861 року Мечиславські однодворці у пошуках кращої долі передавали свої чиншові права звільненим від кріпацької залежності селянам, а самі переселялися на Дон та Кавказ. А коли поблизу сусідньої з Мечиславкою Шамраївки було побудовано і введено вдію Грушківський цукровий завод, відтік однодворців припинився. Навпаки – стали з’являтися переселенці з Чернігівської, Волинської, Курської та інших губерній.

У межах, на схилі безіменної річечки, з давніх-давен струменить дзвонкова криниця, яка в народі вважається святою. Шанується ця криниця вже більше двохсот років, очевидно, ще від часу, коли на місці нинішнього села були юзефівські левади. Криницю неодноразово намагалися закрити за те, що сприяє поширенню забобонності серед людей. До цієї криниці ще з часів існування унії з різних місць приходить народ як до священного місця. Серед людей поширюються перекази, нібито у воді час від часу з’являються образи ікон. І вже,  Боже, скільки років туди люди йдуть на кожне свято. І щороку на десяту п’ятницю криничку святять. Приїжджають батюшки  з усіх сіл.

До Мечиславської сільської  ради входить один  населений пункт: село Мечиславка.  На території сільської ради проживає 676 осіб, з них: працездатного віку – 368 осіб , пенсіонерів  – 214 осіб.

Село Мечиславка  знаходиться на відстанні12 км. від  районного центру м. Ульяновка. Територія Мечиславської сільської ради   становить 2096 га, в  тому  числі  в  межах  населеного пункту 291,6 га.

Землі  територіальної  громади  межують :

·  з  півночі з  К-Криничанською  територіальною  громадою Ульяновського  району  та  Могильненської  територіальною  громадою Гайворонського  району;

·  з півдня  з  Йосипівською територіальною  громадою;

·  зі  сходу  з  Йосипівською  територіальною  громадою  та  Велико Троянівською  територіальною  громадою;

·  із  заходу  Таужнянською  територіальною громадою  Гайворонського  району.

Село Розношенське розташоване в східній частині Ульяновського району, Кіровоградської області, на берегах р. Нетеки, яка впадає в Південний Буг. По розповідях старожилів можна судити, що село Розношенці виникло в кінці 17 початок 18 століття на землях польського графа Потоцького. Першими поселенцями були Бойчуки, Бойки переселенці із Заходу та втікачі від панського гніту і польської шляхти. Село носить назву від перших поселенців, які займалися розношенням та збиранням поміщицької подані з селян. Із архівних даних відомо,що село Розношенці в 1820 році входило до Подольської губернії і землі належали до володіння Мечислава Потоцького. На період реформи в 1861 році село входило до Балтського уїзду, Даниловобалківської волості. На кінець 19 ст. село налічувало 213 дворів. В них проживало 1260 чоловік. Видатні земляки були Капітанчук Наталія Порфирівна – ланкова, Новіцький Пантелей Михайлович – бригадир рільничої бригади. Вони удостоєні ордена Леніна. До революції в селі була корчма, яка знаходилась серед села височіла церква, збудована на кошти графа Потоцького. Важким було життя розношан за панів Потоцьких та Любомирських, не полегшало воно і після реформи 1861 року.
В ті далекі часи до південних поселень України , через малозаселені місця цього краю, неподалеку пролягав знаменитий чумацький шлях. Стомлені далекою дорогою, сюди часто завертали чумаки перепочити, обміняти різні речі на харчі. Біля холодного джерела відбувався обмін речами. Старожили розповідали ,що першим біля джерела оселився Сура, пізніше існував сурівський хутір. Згодом його заселяли жителі із села, і він простягнувся аж до самого лісу по обидва береги річки. Там селянам жилося вільніше, але часто на хутори з лісу нападали злодії і траплялися жертви. Живучи щоденно в тривозі, жителі тікали в село, залишаючи свої оселі. Навіть в роки Радянської влади цей хутір ще існував. Частина жителів, які заселяли цей хутір, була остаточно відірвана від Розношенець. І тільки в 1936 році хутір був ліквідований, всіх жителів перемістили в село. Колгосп цим переселенцям допоміг побудувати житлові будинки. Перед столипінською реформою селу належало 120 десятин удільської землі і 120 десятин церковної. В селі відбувалося класове розшарування. Більше 50% населення Розношенець було без землі. В період столипінських наділів збільшувалися землі багачів. Саме більше землі припадало це по 7 десятин. В цей період наше село відносилось до Даниловобальтівської волості, балтського повіту, Камянець-Подільської губернії.

Село Синицівка розташована на крайньому заході Кіровоградської  області на півдні Ульяновського району,межує з селами Сабатинівка, Кам’яний-Брід, Данилова Балка, Богданове, село розташоване у південно-західній частині Придніпровської височини, у лісостеповій зоні Територія села є частиною брацлавського Поділля.

Поверхня села являє собою підвищену полого-хвилясту лісову рівнину, розчленовану долинами річки Синиці, балками та ярами. Загальний похил поверхні – на південний захід.

В селі переважають чорноземи типові, середньо та малогумусні а також чорноземи реградовані. Клімат села – помірно континентальний. Середьомісячна температура січня становить -5,1*С, липня +23,3*С. Середньорічна кількість опадів520 мм. Основна частина вологи випадає в теплий період року. Висота снігового покриву 10 сантиметрів. Село розташоване в посушливій, дуже теплій агрокліматичній зоні.

Породи крилічного фундаменту є сировиною добування будівельного каменю, який у селі виходить на поверхню на схилах річки Синиці.

Територія населеного пункту становить 268,4 гектарів землі.

Населення с.Синицівка становить 404 чоловік.

Територія села почала заселятися з 1820року. Перші поселенці були втікачі кріпосницької залежності, які тікали на вільні землі, що придатні для господарювання. Одні втікачі були із Молдавії, тому частина села до 1946 року називалася Молдованка.

Взагалі с.Синицівка об’єднано в 1951 р. з трьох колгоспів, які розташовані вздовж річки Синиця: Таужнянка, Молдованка і Кам’яна гірка, а також невеликий посьолок Киверщина, яка налічувала 25 дворів.

В 1951 р. розроблений проект гідроелектростанції, а вже в 1953 р.  була гідроелектростанція була запущена в роботу. В рік вона могла виробляти до 2000 кіловат електроенергії. Протяжність повітряних ліній становила 35 км. Було 4 трансформатора. Люди, що жили на той час згадують: «Що майже всі села із заходом сонця ніби завмирали, а Синицівка вся світилася, і не тільки двори, а вздовж доріг горіли ліхтарі на стовпах». І всі селяни дуже гордилися своїм селом …

На території сільської ради землі використовуються 11 селянсько-фермерськими господарствами. Найбільшим селянсько-фермерським господарством на території сільської ради являється ФГ «Прибужське». Основний напрямок спеціалізується на вирощувані зернових та технічних культур продукції, а також тваринництвом м’ясо-молочного напрямку. Вирощування пшениці, ячменю,  круп’яні та бобові культури, також соняшник, цукровий буряк, кукурудза, ріпак, соя. Недаремно у гербі районну поєднуються  на червоному полі золотистий хвилястий стовп,на якому зображено синій хвилястий нитяний стовп. Червоне поле щита підкреслює складну історію території Ульяновського району за володіння якою протягом віків боролися різні сили, символізує мужність, хоробрість, життєздатність. Синій хвилястий нитяний стовп означає річку Синицю, що протікає територію с. Синицівка. Золотий хвилястий стовп характеризує прилеглі до річки землі, як хліборобський край, символізує пшеничні поля – багатство та запоруку добробуту людей в оздоблені щита – золотий пшеничний сніп, який супроводжується  обабіч двома золотими декоративними галузками, з-під нього виходить срібний рушник, гаптований синім українським орнаментом щит охоплений двома золотими дубовими галузками з’єднаними внизу синьою стрічкою, яка обрамлює три калинові листочки з червоними калиновими кетягами. Девіз на стрічці «Праця породжує честь».  На території села розташовані: сільська рада, фельшерсько-акушерського пункт, сільський будинок культури, загально- освітня школа 1-111 ступенів, відділення зв’язку, магазин.

На території сільської ради зареєстровано дев’ять осередків  районних організацій політичних партій, на даний час жодна  політична сила активності не проявляє.

 - Партія « Наша батьківщина»

 - Народна партія України

 - Партія «Демократичний Союз»

 - Соціал-демократична партія України \об’єднана

 - Селянська партія України

 - Українська народна партія України

 - Республіканська партія України

 - Соціалістична партія України

 - Партія Регіонів

В 1974 році на річці Синиця було збудовано водосховище,  яке займає 65 гектарів водного дзеркала. В водосховищі вирощується  риба: карась, короп, товстолобик. Водяться щуки, соми та видри. Одним з перспективних напрямків розвитку території села є  будівництво бази відпочинку, на березі Синицівського водосховища.

Історія села Шамраївка сягає другої половини вісімнадцятого  століття. Ось як про це писала місцева земська газета:  “Село Шамраївка розташоване на обох берегах річки Синиця в 26 верстах від селища Голованівська на південний захід. Назва села  походить від прізвища першого поселенця  - Шамрай. Поселення утворилось   у 60 роках ХУІІІ  століття. Є припущення, що це був 1767 рік.

Давно – давно десь  200-240 років тому на правобережній Україні почались козацькі  заворушення, цариця Катерина наказала зруйнувати  з того місця Запорізьку Січ. тим самим  ще більше посилився на українців царський порядок. А з другого боку  польські магнати  не давали дихати українському народу. Козаки після зруйнування Січі  розбіглися хто куди: хто просив захисту у турецького султана, хто подався в степи шукати собі землі-домівки. Був серед запорожців козак Шамрай, в битві з польською шляхтою він втратив руку  і не зміг вже воювати, тоді він вирішив  знайти тихе місце де б оселитися подальше від царського  поневолення  і польських магнатів. Взяв за руку молоду дружину Марію, торбину на плече  і подався на південь  в Дикий степ. Ішов-ішов степом   і набрів на невеличку річку  синю-синю,  як небо, береги якої поросли вербами, а в них співають заливаються  солов’ї   і так їм сподобалась  ця місцевість   що вирішили побудувати на березі річки курінь,  річечку назвали Синицею, за те, що була напрочуд синьою. Отак і заснувалось наше село  Шамраївка. Пізніше до поселення приєдналися ще декілька вільних сімей  запорожців, які вміли робити горшки, їх назвали Гонча руками, приплентався заїкуватий козак Клим, від нього пішли Заїки, Климчуки. Від царського уряду переховувався москаль Льоха, від нього пішли Льошенки.

І до 1784 року тут  нараховувалося вже 40 сімей. Була збудована дерев’яна церква і в ній було 214 прихожан.

В  ХІХ  столітті Шамраївка  вже  належала графу Потоцькому, який збудував нову церкву замість тієї , що згоріла   під час пожежі  за свої  кошти, яка коштувала на той час 30 тис. карбованців, це тоді були великі гроші. Потім села перейшло  у володіння  Строганових,  а в них викуплено Удільним Відомством.  У 1865 році тут вже проживало 1200 осіб православних  і ще одна сім’я  розкольників та три сім’ї євреїв. Церкву освячено  в 1886 році  архієпископом  Балтським Миколаєм  в ім’я  апостола  Іоанна  Богослова. Церковно приходська школа  була відкрита  у 1889  році у день Наума, що припадає на перше грудня, це була перша школа  у селі, до цього тут існувала початкова школа з 18 року Найдовше священиками  були   Іван Пергатовський ( 1827 – 1864 р )  – 37 років. Дані взяті з книги  „Історичний опис приходів Балтського повіту  ( 1865 р ).

Прихожани українці займались землеробством , працювали  на місцевому Грушківському  цукрозаводі. За останніми історичними  знахідками серед архівних документів Ульяновський цукрозавод  спочатку називався не Грушківським а Шамраївським, бо село вже більше ста років існувало, а селище біля заводу почало розростатися. І саме більшість перших робітників заводу були саме з Шамраївка.

ІХХ  століття почалось  для Шамраївки як і для всієї України, багатьма трагічними подіями  - перша світова, громадянська, голод.  Але трударі продовжували свою нелегку працю. У 1924 році в селі Шамраївка було організовано  ТСОЗ (товариство спільного обробітку землі).

З 1928 року  село входить в Данилово-Балківський район, а з лютого 1932 року в Грушківський район  Одеської області . У серпні 1939 року колгосп приймав участь  у Виставці  досягнень  народного господарства у Москві. Грушківська, в тому числі Шамраївська  МТС   нагороджена орденом Леніна.

Знову жахлива сторінка історії  – війна. В ній прийняло участь  понад   500  жителів  села, 246 з них  полягли смертю хоробрих. Але скінчилась та  жахлива війна , і знову всі жителі взялись за відбудову  зруйнованого.

5 травня 1949 року Президія Верховної Ради України  перейменувала  Грушківський район в Ульяновський. І завжди обидва відділка  імені Кірова та  Шамраївський відділок бурякорадгоспу серед передових в районі. З 1974 року село входить до складу міста Ульяновка, а з 1992 року знову  відділяється від міста  і стає самостійним селом.

СВІТ ТРИПІЛЛЯ

Трипільська культура серед мережива багатьох археологічних культур території сучасної України має особливе значення. Маючи риси яскравого, непересічного явища, культура невипадково стала об’єктом створення міфів. Дехто вбачає в ній прямі витоки прадавнього українства, хтось приписує їй надумані риси цивілізації. Така ситуація навколо Трипілля не є випадковою, і, ймовірно, це пов’язано з порівняно молодою українською державою.

12-14 Травня  цього року у Кіровогрaдському держaвному педaгогічному університеті ім. В. Винниченкa та у селі Небелівка Новоархангельського району відбулася Міжнародна наукова конференція «На східній межі Старої Європи», яка є підсумком міжнародного наукового проекту «TRYPILLIA MEGA-SITE», що тривав упродовж 2009,  2012-2014 років. Предметом бaгaторічного дослідження нaуковців з дев’яти крaїн світу стaв унікaльний об’єкт культурної спaдщини людствa – нaйбільше в Європі поселення трипільської культури, що дaтується IV тисячоліттям до нaшої ери, розтaшовaне поблизу сучaсного селa Небелівкa. Зaвдяки міжнaродним дослідженням було відкрито нову сторінку історії нaшої облaсті, створену дaвньою спільнотою, яку нині прийнято нaзивaти трипільською культурою.

 Стародавнє поселення займало площу близько 238 гектарів, там розміщувалися понад 1,2 тисячі будинків і майже 50 вулиць. Хронологічно його відносять до трипільської культури мідного віку (5500-2750 роки до нашої ери). Як траплялося і з багатьма іншими трипільськими поселеннями, жителі у якийсь момент залишили його, спаливши всі будівлі (у тому числі і храм). Враховуючи залишки храму, науковці стверджують, що загальна його площа становила 1200 квадратних метрів. Культова споруда складалася з двох частин — двоповерхової, розміром 20 на 40 метрів і одноповерхової прибудови (20 на 30 метрів), що слугувала підсобним приміщенням. Знайдені відбитки від розколотої колоди і мотузки, товщиною в палець, дають всі підстави стверджувати, що під час перекриття приміщення трипільці використали зв'язані між собою балки, покладені вздовж і впоперек. На обох поверхах храму знайдено залишки вівтарів круглої і хрестоподібної форми. (Один із них уже у відреставрованому вигляді, складений з шести тисяч фрагментів, можна побачити в обласному краєзнавчому музеї.) Вівтар, розташований біля вхідних дверей, має вигляд хреста, довжиною 4,3 метра. На кожному з його кінців є кола діаметром близько одного метра. Це один із найбільших вівтарів, знайдених за 100-річну історію вивчення культури енеоліту (мідного віку). Також на земляній підлозі знайдено велике корито (2 на 2,5 метри) і в ньому зернотерку. Під час промивання ґрунту, взятого з одного з вівтарів, знайдено обвуглене зерно ячменю, а із землі, взятої з території храму, вимито велику кількість зерен злаків. Очам археологів «відкрилося» й чимало відбитків злакових рослин, у підтвердження того, що трипільці заклали основи хліборобства в Україні.

Серед руїн були знайдені уламки фігурок, що зображують людей, фрагменти прикрас із кістки та золота. В основному об’єктом розкопок археологів, які займаються трипільською культурою, є спалені трипільські житла. Адже трипільська спільнота, яка жила, зокрема, і на нашій території, мала дивний звичай, який ученим ще не вдалося розшифрувати. Якийсь час – 50, 60, 70 років – трипільці мешкали на одному місці, а потім залишали його, організовано переходили на інше, будували нове поселення, а старе – спалювали. Не можна сьогодні пояснити чому, мабуть, це були їхні вірування.

Частину знайдених під час розкопок артефактів уже можна побачити в обласному краєзнавчому музеї. Відкриття однойменної виставки «На східній межі Старої Європи» відбулося під час роботи конференції.

 Делегація нашого району у складі голови райдержадміністрації В. Г. Зосима, заступника голови Т. В. Чечельницької начальника відділу культури, туризму та культурної спадщини райдержадміністрації А. В. Куцерди, працівників районного історичного музею М. М. Чернеги та Т. С. Білоконь побувала на експериментальному спалюванні реконструкції трипільського будинку. Науковий експеримент проходив за кількасот метрів від місця розкопок, і, як стверджують спеціалісти, дає можливість порівняти рештки спаленого житла, яким 6 тисяч років, і залишки зменшеної копії трипільського будинку, яку звели торік.

Серед науковців, які презентували свої дослідження на Міжнародній конференції, був і представник нашого району, керівник екологічного об’єднання Центру дитячої та юнацької творчості, керівник творчого об’єднання «Podolia Infarior» Сергій Володимирович Головко із роботою «Трипільське поселення раннього періоду Кошаро-Олександрівки». Як відомо є окремі дані щодо заселення трипільцями частини сучасного Ульяновського району, зокрема території сіл Гренівка, Сабатинівка. Підтвердженням виступає знайдений і піднятий на сушу 12 вересня 1937 року «Сабатинівський човен». До речі, цьогоріч Сабатинівка святкуватиме своє 280-річчя. Свято на яке з’їдуться сабатинівці з усіх куточків країни, відбудеться в липня цього року.

Вивчення цивілізації, яка зробила вагомий внесок у формування сучасної культури України, крім історичного, має ще й велике практичне значення, адже це і закордонні інвестиції у розвиток сільської громади, створення туристичного маршруту з музейним комплексом, відповідно робочих місць для жителів села.