ВИДАТНІ ЛЮДИ УЛЬЯНОВЩИНИ

 А зараз перед вами виступить зі своїми поетичними творами вчитель-пенсіонер Євген Григорович Ковальчук, — оголосив ведучий концер­ту. Зала зааплодувала, бо багатьом відомо, що він давно пише вірші, гуморески, які часто з'являлися на сторінках нашої районної газети, а тут - почути з вуст самого автора його твори! Зала затихла. Навіть зграйка дітлахів, які пробігали пе­ред сценою, - зупинилися і змовкли.

—  Ось так було в нашому класі, коли він приходив на урок історії, — пошепки поділився глядач із глядачем, люди середнього віку, котрі сиділи переді мною.

Обвівши поглядом присутніх, Євген Григорович сказав:

— Я вітаю всіх вас із Днем Перемоги, бажаю міцного здоров'я, благополуччя, а головне, миру, ціна якому надзвичайно велика — мільйони життів наших батьків, дідів і прадідів.

Відчувався в його словах, манері викладу думок своєрідний стиль талановитого оповідача - і майстерність, і професіоналізм, і високий фах, і мудрість вчителя-педагога. І коли він почав читати вірш про свого батька-фронтовика, який не повернувся з тієї страшної війни, залишивши його, малого, у матері-вдови на руках, зала ще і ще раз змінювалася у мене на очах. Ось у глибокій задумі сидять поряд жінки поважного віку, на очах блищать сльози, адже вони, як і Євген Григорович, діти війни. Щирі, прості й відверті рядки беруть за душу, змушують задуматися, бо йдуть із са­мої глибини серця, вистраждані, виважені й правдиві, як саме життя. — А життя моє почалося з великої  любові, щирості і самовіддачі. Батьки поєднали свої долі на Херсонщині, в селі Радянському Білозерського району. Батько — бухгалтер, мама — агроном, обох направили на роботу в радгосп «Радянський». Батько - уродженець м. Ананьєв І Одеської області, мама — з села Надлак Новоархангельського району на Кіровоградщині. У 1937 році народився я. Жили з великими надіями, мріяли про майбуття, любили життя і свого синочка, будували плани. Та не судилося, проклята І війна все зруйнувала, перекреслила, залишила глибокі рани в серці і на моїй долі. Як тільки розпочалася війна, батька призвали до лав Червоної Армії. А після війни ми отримали страшну звістку: в 1942 році червоноармієць Ковальчук Григорій пропав безвісти.

У роки окупації мама разом зі мною проживала там же, на Херсонщині, разом із односельцями терпіла і переживала свавілля і наругу І німецького окупаційного режиму,  який запроваджував «новий порядок» на нашій землі.

 У 1944 році, коли Червона Армія гнала ворога з нашої землі, німці евакуювали жителів села далі на захід із метою будівництва  нової  лінії оборони, аби спинити наступ наших воїнів-визволителів. Та героїзм і воля до перемоги зламали хребет фашистському звірю, і вже весною 1944 року наш край звільнили від ворога. Роки окупації підірвали здоров'я І матері. Ще молодій на той час жінці прийшлося пережити і перестраждати, коли в умовах холодної зими 1944 року окупанти заставляли І носити воду на водопій коней ворога. Стоячи в черзі біля колодязя по кілька годин на морозі в благенькому одязі, мама застудила ноги і стала інвалідом. Весна 1944 року була для нас не лише визволенням від загарбників, вона звільнила нас від страждань, була другим народженням.

Він не просто вчитель — він вчитель історії. Я навмисне виділив це слово великою літерою, бо, як він висловився, історія — це не просто цифри й дати, це життя людей, їх долі, долі поколінь, народів, держав і цілих епох, і в кожного вона своя. На жаль, трапляються випадки, коли історію ревізують, піддають сумніву, трактують на свою користь. Але все це зали­шається на їх сумлінні, адже час розставляє все на свої місця.

— Осінь 1944 року ми з мамою вже зустрічали на Кіровоградщині, в рідному селі Надлак, куди мама повернулася назавжди. Через рік я пішов у перший клас місцевої школи і в 1955 році закінчив 10 класів зі срібною медаллю.

Певно, доля і вищі сили зробили так, як я мріяв. А мрія була стати вчителем історії. Склавши екзамен до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (тепер Національного), я став студентом історичного факультету. Вважаю, що історію взагалі, а нашу, зокрема, потрібно вчити і знати всім - і інженерам, і лікарям, і депутатам, всім, хто любить свою землю, державу, хто її будує і розбудовує, беручи з неї позитивний досвід не робити непоправних і страшних помилок, які потім стають горем і бідою своєму народові.

Отримавши фах вчителя історії і суспільствознавства, в 1960 році розпочав свою педагогічну діяльність, а в 1962 році прийшов працювати в Грушківську середню школу і залишився в Грушці назавжди. Викладав історію, був класним керівником. Багато літ пролетіло, але зустріч із моїми першими випускниками Аркадієм Миколайовичем Жилкою, Володимиром Миколайовичем Молчанським, Галиною Петрівною Кравець, Євгеном Купріяновичем Кривим та іншими завжди зворушлива, цікава й бажана. Всі вони вже зрілі люди, мають онуків, а дехто й правнуків, але для мене вони учні.

А які прекрасні люди мої випускники 1994 року! Горджуся ними і тішу­ся, що праця й зусилля нас, педаго­гів, недаремні. Стрічаю їх, пишаюся ними. Всі вони стали хорошими людьми, зразковими в житті, побуті. Ось вони: Люба Валеріївна Федорович, Сергій Михайлович Христич, Ірина Михайлівна Лихенко, Валерій Валентинович Пустовіт, Микола Васильович Кулик і багато, багато моїх учнів.

Мій давній приятель, товариш, колега Володимир Петрович у розмові зі мною якось сказав:

— Я хоч і старший на рік за Євгена Григоровича, але він був моїм учителем у вечірній школі. Ходити на заняття після роботи було одним задоволенням, а особливо, на уроки історії, які викладав сам Є. Г. Ковальчук. У його педагогічній діяльності посада завідуючого заочним навчально-консультаційним пунктом при Грушківській середній школі була значною віхою й активним періодом його біографії. Впродовж двадцяти років він був керівником, як колись називали, вечірньої школи трудової молоді. Такі тоді були часи, такі вимоги, така політика держави — кожна людина повинна мати середню освіту.

Поряд із молодими «школярами-заочниками» 1938-1943 років народження навчалися люди поважного віку. Євген Григорович пригадує Олійника Володимира Івановича 1928 р. н., — завідуючого поштовим відділенням, Пилипа Парфеновича Білоуса 1925 р. н., — працівника Ощадкаси. Серед молодших учнів вечірки пам'ятаються Володимир Амбросійович Морозюк, — зав. спортом села, будівельник Тимофій Никифорович Козловський, механізатор Володимир Петрович Солтик, шофер Леонід Гаврилович Осадчук, ланкова Марія Марківна Рябокінь і багато інших. Бібліотекар сільської бібліотеки Григорій Петрович Чоповський вихвалявся, що його бібліотека запрацювала по новому і з великим пожвавленням, щовечора в читальній залі збиралися учні вечірньої школи і жваво обговорювали історію держави, свого краю і села. Особливо багатьох цікавила тема війни, мемуари воєначальників. Окремі з них шукали матеріали з історії козаччини і гетьманщини. Збільшилася підписка на такі видання, як «Огонек», «Україна», «Человек и закон», «Роман-газета», інші.

— Звичайно, всі розуміли, що все це відбувалося завдяки плідній роботі вчителя-історика, мудрого вчителя, талановитого педагога Євгена Григоровича Ковальчука. Я дуже любив дискутувати з ним на різні теми, ставив безліч запитань, можливо навіть провокаційних і незручних, але, повірте, завжди був задоволений відповідями. Мудрий і добрий чоловік, — закінчив свою розповідь Володимир Петрович про свого вчителя.

Ініціативу з його створення взяв на себе директор школи Микола Дем'янович Жилка, опираючись на знавців і ентузіастів — вчителя історії Є. Г. Ковальчука, секретаря парткому колгоспу Петра Савича Бойка, голову сільради Хому Федоровича Рябоконя, голову правління колгоспу Сергія Павловича Мороза, багатьох інших. Розпочалася актив­на робота зі збору експонатів, підбору  приміщення, інше. Грушани проявили високу свідомість і ентузіазм. Приносили старі фотографії, різні документи дореволюційної епохи, реманент, одяг 19-20 століття, багато іншого. Василь Онуфрійович Драчук привіз ткацький верстат, якому було більше ста років.

Неоціненний внесок у створення історичного музею села зробили вчителі й учні сільської школи. А вчителям Ніні Андріївні Васютинській, Галині Василівні Саліцькій довелося писати й переписувати багато текстів, робити підписи під фотографіями, картинами і т. п. Колгоспні майстри столярного цеху для кожного експонату спроектували й виготовили спеціальні меблі: підставки, панно, тумбочки, стелажі. Цим займалися Михайло Микитович Бойко, Василь Андріянович Палівода, Павло Вікто­рович Єлець і Степан Денисович Кравець.

Восени 1967 року, якраз в день 50-річчя революції, музей відкрили. Зібрані експонати були виставлені в сільському Будинку культури у виділеній для музею великій кімнаті. Завідуючим музею призначили вчителя історії Євгена Григоровича Ковальчука.

Із величезною цікавістю відвідували його жителі нашого села, навколишніх сіл, мешканці райцен­тру. Тут влаштовувалися зустрічі з видатними людьми села і району, приймали шкільну молодь в піонери.

— Ми пишалися тим, — розповідав Євген Григорович, — що музей відвідали люди, знані в нашій державі. Це генерал Микола Якович Добрановський, письменник Микола Трохимович Равлюк — вихідці з Грушки.

А чому його не стало з часом? Причина, вважав і вважаю, одна — через відсутність фінансування музейної справи. Експонати не поновлювалися, не було належного догляду, крім того, керувати роботою музею зобов'язали начальство Будинку культури. З тих пір і розпочався його занепад. На жаль... Історія села, міста, як і історія держави, не повинні забуватися.

Я слухав розповіді вчителя-ветерана і сумував із ним, сумував не через те, що пройшли роки, покрилися скроні сивиною, і ми вже не здатні зробити те, що робили в молоді літа, а через те, що дуже легко, розчерком пера чи помахом чиєїсь руки відкидається і забувається те, що ми будували й творили, вкладали душу і свій дорогоцінний час та здоров'я, проявляли творчість і ентузіазм, аби процвітали наші села, міста, держава.

Є. Г. Ковальчук — активний учасник художньої самодіяльності. Його поетичні твори завжди актуальні й змістовні. На яких би святах він не виступав, глядачам завжди цікаво його слухати. І що характерно, він ніколи свої твори не читає з листка паперу, його пам'яті 75-річного чоловіка можуть позаздрити молоді. Зустрічі з ним для мене завжди корисні, і я із задоволенням спілку­юся з ним, бо знаю і що його обізнаність і мудрість багато чому навчать мене, заставлять по іншому дивитися на відомі факти, переконують у багатьох питаннях.

Розповідаючи про Євгена Григоровича, не можна не розповісти про ще одну вагому сторінку його професійної біографії. Це активна участь у створенні книги-часопису про історію нашого села під назвою «Грушка». Сама ідея створення такого часопису належить колишньому народному депутату України, нашому земляку Василю Михайловичу Червонію, якого вже немає серед нас. Підтримали його і допомогли у створенні книги Антоніна Гурбанська, — професор, науковець, Сергій Піддубний, — журналіст, публіцист, письменник, Василь Гдешинський, — священик української православної церкви Київського патріархату, якого вже теж немає серед нас, вчитель-історик, ветеран педагогічної ниви Євген Григорович Ковальчук. Робота була проведена величезна. Це збір документів, фотографій, зустрічі з живими свідками історії села, які могли розповісти про події довоєнного, післявоєнного періоду Великої Вітчизняної війни. Особливо багато матеріалів зібрано про голодомор 1932-1933 років і 1947 року. Не обійшлося і без архівних документів в установах м. Київ, Одеса, Кам'янець-Подільський, Вінниця, Кіровоград. Євгену Григоровичу випала нагода попрацювати в столичному Історичному архіві України. Півтора роки тривала кропітка і наполеглива робота зі створення першого часопису села. Чому першого? Бо після того, як жителі прочитали це видання, то запропонували (і досі пропонують) видавцям багато нових матеріалів про історію свого села.

Звичайно, другий, перевиданий часопис, якого чекає читач, був би набагато об'ємнішим, із новими історичними фактами і матеріалами. Кажу, був би, бо робота з видання першого часопису не розпочата, адже однієї ініціативи і пропозиції без матеріального підкріплення недостатньо. Книга вийшла вдала. Часто перечитую її, знаходжу багато цікавого для пізнання свого краю і свого села. І, звичайно, дякую людям, які її створили.

...Святкування Дня Перемоги вже добігало свого кінця. Гурт моїх односельців рушив освітленими вулицями в напрямку своїх помешкань. Тепла травнева ніч сипала зорями. Пахощі квітів, що росли попід ошатні огорожі, віддавали святковістю і чистотою, а далекі простори небес світилися добрими вогнями.

«Наш тато, дитино, не зрадив, не покинув - пішов на фронт нас захистив, а сам загинув», — так писав у своєму вірші про батька Євген Гри­горович.

І я вкотре подумав, які добрі й порядні люди родина Ковальчуків! Освічені, виховані, прості й трудолюбиві. Алла — дипломований спеціаліст сільськогосподарського виробництва, працює в райдержадміністрації, Христина отримала вищу фінансову освіту і працює в банківській установі м. Умань, готується стати аспірантом.

Як хочеться, щоб усі люди ось так дружно крокували у бік добра і радості, йшли пліч-о-пліч, зігріваючись теплом душ і відчували стук любля­чих сердець, не зважаючи ні на що. І поки житимуть на нашій землі такі люди, про яких я вам розповів, допоки світитиме сонце — сонце правди і життя.

ЇЇ кредо - праця і краса. Так і живе в Лозуватій ось уже 50 років Марія Данилівна Бершадська в щоденній клопіткій праці і в турботі

М. БЕРШАДСЬКА (праворуч) із подругою про кожну рослинку, кожне деревце, а її обійстя з ранньої весни до пізньої осені потопає в квітах, в зелені дерев, доглянутих її працьовитими руками.

Вона заслужений працівник сільського господарства, орденоносець 2-х орденів: орден Леніна і Знак пошани. Народилася Марія Данилівна 15 серпня 1934 року в с. Кузьмина Гребля Ладижинського району Київської області. Нині це Христиівський район Черкаської області. Народилася у великій і дружній родині, де поважали працю, науку, красу. У тата і мами було дев'ятеро дітей. Усі вони закінчили навчальні заклади, отримали спеціальності, хоча в ті воєнні й післявоєнні роки життя було дуже складним.

У селі Кузьмина Гребля Марія Данилівна закінчила 10 класів, потім здобула спеціальність агронома в Тальянському сільськогосподарському технікумі. Два роки відпрацювала в Херсонській області, с. Цареводар. Повернулася в своє рідне село і зразу ж поступила на стаціонарне навчання в Київську сільськогосподарську академію. Вчилася на «відмінно», у вільний час, а то й вночі працювала, щоб вижити, бо стипендії не вистачало і допомоги з дому не було - батько помер, а мати була тяжко хвора.

Закінчила вуз за спеціальністю вченого агронома. Призначення дісталося в Кіровоградську область, а обласне управління сільського господарства направило в Ульяновський район. Голова колгоспу імені Фрунзе Гончарук Ілля Іванович забрав молоду сім'ю в с. Лозувата. Так Марія Данилівна потрапила в наше село.

З 1967 року і до виходу на пенсію в 1993 році працювала разом із І. М. Болгаренком головним зоотехніком в колгоспі імені Фрунзе. Обоє були закохані в своє село, своїх людей, щиро бажали і робили все для того, щоб наше село Лозувата з кожним роком ставало красивішим, а люди - заможнішими.

У 70-80-х роках минулого століття колгосп імені Фрунзе, найбагатший колгосп району, був у зеніті слави. Багато спеціалістів колгоспу були нагороджені орденами і медалями. М. Д. Бершадська в 1970 році отримала орден «Знак пошани». Нагороджена багатьма медалями. Серед них медаль «За доблесний труд», безліч похвальних грамот, серед яких Похвальна грамота Президії Верховної Ради Української РСР, підписана В. В. Щербицьким.

М. Д. Бершадська була делегатом з'їзду КПУ в 1971 році. Разом із делегацією передовиків колгоспу була на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві.

М. Д. Бершадська разом із І. М. Болгаренком турбувалися про передові методи господарювання і в рослинництві, і в тва­ринництві. В 1982 році Марія Данилівна з Асканії - Нової привезла для розведення кілька овець нової породи, виведеної професором П. Г. Польською. У цієї породи довжина вовни 18 см. У 1983 році вона привезла представників нової породи свиней. У 1984 році з Молдавії привезла саджанці найкращих сортів яблук «Слава переможцям» та «Альдегер». З Київського іподрому привезла представника нової породи коней «Руський русак». В 1984 році з Херсонської області привезла 15 теличок нової червоно-рябої породи корів, і розвели племінну ферму. Та де не була Марія Данилівна, вона привозила з Уманського, Полтавського сільськогосподарських інститутів, з Київської оранжереї, з Молдавії, Херсонщини насіння тих квітів, що сподобалися, яких іще не було в нашому селі. Спочатку вирощувала на своєму обійсті, а потім роздавала односельчанам. Дякуючи, мабуть, Марії Данилівні, в нашому селі не знайдеш подвір'я, щоб не було грядок із квітами.

Зараз М. Д. Бершадська на заслуженому відпочинку, вже старенька, але живе в своєму будинку сама. Ветеранська організація села, волонтери намагаються допомогти їй, не залишаючи одинокою. Вона дитина війни.

Хай дає Вам Бог віка й здоров'я, дорога Маріє Данилівно. Ми пишаємося Вашим життєвим подвигом. Пишайтесь і Ви тим, що життя прожито недаремно. Ви залишаєте після себе приклад, гідний наслідування, і сучасному, і прийдешньому поколінням.

Світлана Іванівна Камиш — видатна для села людина, видатна без перебільшення. В селі людину ба­чать всі і оцінюють по Ті справах. А вона все робить сумлінно, вкладаючи душу.

По закінченню філологічного факультету Одеського університету Світлана Іванівна вчителювала разом із чоловіком Георгієм Кириловичем в Татарбунарському районі, що на Одещині. За сімейними обставинами, довелося переїхати в Ульяновку — одинокій матері необхідна була підтримка і допомога. Дістала направлення в Новоселицьку середню школу, де працювала з 1971 року під керівництвом директора школи П. І. Гоцуляк. Від цієї жінки вона перейняла чимало: працелюбність, дисципліну, відповідальність за справу, чесність.

Працювала вчителем української мови та літератури. Молода, розумна, вродлива, енергійна та емоційна — такою вперше зустріли її діти. Уроки мови та літератури полонили учнів. Учителька так майстерно і цікаво проводила заняття, що діти з нетерпінням чекали наступного.

У 1976 році Світлану Іванівну призначили директором Новоселицької школи, колектив якої був великий — 26 учителів, вихователі і майже 280 учнів. На цій посаді вона працювала майже 14 років. А 41 рік, проведений у стінах школи, зробили її рідною для Світлани Іванівни.

Працюючи директором школи, вона вважала, що в центрі уваги повинен бути урок. Тому ніяких нарад на уроках, всі педради, виробничі наради, наради при директорові проводилися після уроків, найчастіше о 17-тій годині. До 20-ої, а то й 22-ї години вечора світився вогник в школі. Світлана Іванівна вважала, що «2», поставлена учневі за чверть, то «2» вчителю, який не зумів знайти спільну мову з дитиною, не зацікавив, не заохотив, залишив поза увагою. Знайти шлях до дитячої, душі — ось її педагогічне кредо. Світлана Іванівна належить до тих педагогів, які закладають у своїх вихованців благородні риси. Ця доброї душі людина не тільки вміло навчала дітей, а й гарно виховувала. В кожному учневі вона бачила особистість, у кожному знаходила ті зерна, які в майбутньому давали щедрі плоди. Багатьом із них вдалося стати вчителями, бо так хотілося, як і вона, віддавати дітям любов, ласку, навчати добру.

За час, коли школу очолювала Світлана Іванівна, випустилося багато майбутніх керівників: В. Б. Акопян, — директор школи в м. Запоріжжя; В. О. Юзюк, — директор школи с. Сабатинівка; М. П. Слупський, — директор школи с. Йосипівка; В. Д. Ярчевський, — заступник голови райдержадміністрації міста Ульяновка.

Після виходу на заслужений відпочинок Світлана Іванівна Камиш стала головою первинної ветеранської організації села Новоселиця. Зараз це одна з кращих організацій в районі, на досвіді якої вчаться інші очільники осередків. У селі налічується близько 400 ветеранів — це учасники бойових дій, інваліди, учасники Великої Вітчизняної війни, діти війни, вдови, ветерани праці, пенсіонери. І тут Світлана Іванівна не стоїть осторонь проблем. Почувши про чиюсь біду, вона першою приходить на допомогу, розрадить, підтримає, поділиться останнім. Радіють її відвідинам місцеві бабусі й Дідусі, адже є з ким поговорити, є до кого по допомогу звернутися. А вона і сама допоможе, і волонтерів підключить, і органам самоврядування спокою не дасть. Під її керівництвом було створено хор «Ветеран», жіночу вокальну групу «Ятрань», чоловічу вокальну групу, виступи яких мають незаперечний успіх не лише в селі, а й на сцені районного Будинку культури.

За всі ці заслуги Світлана Іванівна була нагороджена Почесною грамотою, а її первинна організація зайняла друге місце в районі й третє в області. Вдячні односельці своїй помічниці за її турботу, добре серце. Вона, як те сонечко, зігріває людські серця теплим словом, конкретною допомогою, вселяє в їх душах надію на краще.

Петро Дмитрович Безклубний народився у січневий морозний день 1928 року у селі, яке на все життя стало рідним - Синьки. У селянській сім'ї вже виховувалося четверо хлопців, тож Петро став п'ятою дитиною. Батьки з малечею тяжко пережили голодомор 1932-1933 років. Продавали останні речі з хати, щоб прогодувати сім'ю.

У 1948 році навчання у школі Петра Дмитровича перервала Велика Вітчизняна війна. Замість уроків та підручників довелося хлопцю брати участь у захисті Вітчизни: разом з іншими переносив міни та снаряди з села Хащувате Гайворонського району у місто Котовськ.

Уже по закінченню війни Петро Дмитрович закінчив курси водіїв і до 1948 року працював у селі. Перервати роботу на рідній землі довелося через призов до Радянської Армії. Службу проходив у місті Сарата Одеської області у стрі­лецькому полку, закінчив школу молодих командирів, має звання сержанта. По поверненню додому шоферував у колгоспі, а в 1958 році був призначений на посаду завідуючого гаражами колгоспу, пізніше Афанасій Семенович Маланіч (голова господарства) доручив рільничу бригаду, де Петро Дмитрович 6 років працював бригадиром. «За високі врожаї» — такою срібною медаллю нагороджений П. Д. Безклубний за гарні показники врожаю картоплі (близько 314 ц/га). Двічі Петра Дмитровича громада обирала головою сільської ради. Під його керів­ництвом розбудовувалося село, будувалися кам'яні дороги. Переймаючись історичними подіями села, П. Безклубний прагнув залишити пам'ять для нащадків. У 1972 році на місці, де поховано багато партизанів, захисників Вітчизни, було побудовано обеліск Слави.

За вміле керівництво, професійні якості Петра Дмитровича нагородже­но орденом «Знак пошани» та від імені Міністерства сільського господарства знаком «Переможець соціалістичного змагання 1976 року», а його портрет багато років був розміщений на Дошці пошани.

На заслужений відпочинок П. Д. Безклубний пішов із посади землев­порядника, маючи 47 років робочого стажу. За довготривалу й добросовісну працю його нагороджено медаллю «Ветеран праці».

Гостинно сьогодні зустрічає Петро Дмитрович із дружиною Надією друзів, односельців, як і раніше, вони цікавляться життям України, району, рідного села.

Достатньо у товаристві назвати прізвище Гавриш, як звідусіль одразу підхоплять: «А-а-а, Леонід Тарасовичі «Володарка»'. Знаємо!» Справді, його добре знають у владних коридорах, бізнесових колах, товаристві фізиків і ліриків, знають його в Києві, Москві, Санкт-Петербурзі, знають у Польщі, Німеччині, Франції. Всюди він свій серед своїх. Такий авторитет із неба не падає, він здобувається.

На березі Південного Бугу, у селі Сабатинівка у 1946 році 29 березня в сім'ї Тараса Івановича і Софії Матвіївни Гавришів народився хлопчик, якому дали ім'я Леонід. Дитинство його проходило у сільських клопотах. Родина Гавришів трудилася на землі, тож допомагав батькам, пас корову, сапав буряк. У 1953 році переступив Леонід Тарасович шкільний поріг - пішов у перший клас. У школі захоплювався математикою, грою на баяні, трубі, літературою, а в позашкільний час любив шахи, волейбол.

Після закінчення одинадцятого класу у 1964 році перед сільським хлопцем постало питання вибору професії. Звичайно, хотілося навчатися у столиці. У селі тоді найпопулярнішими були професії вчителя, лікаря та сільськогосподарські спеціальності. Леонід подав документи до медичного інституту, але коли дізнався, що конкурс дуже великий, поїхав до Київського технологічного інституту легкої промисловості. Там сподобалася спеціальність інженера-механіка, а із сільськогосподарськими машинами був знайомий, тож вирішив на цьому зупинитися.

«Час покаже», — думав Леонід Тарасович.

У 1969 році, закінчивши вуз, отримав призначення на Тираспольську швейну фабрику за своєю спеціальністю. Пропрацював лише півроку, призвали до лав Радянської Армії. Службу проходив у Севастополі на кораблі протиповітряної оборони, був планшетистом.

Після служби працював на Вінницькій трикотажній фабриці «Динамо» інженером-технологом. Згодом — головним інженером та 15 років обіймав посаду директора фабрики. У липні 1989 року Леоніда Тарасовича призначили на посаду генерального директора Вінницького виробничого об'єднання ім. М. М. Володарського, а вже у березні 1994 року його обрали головою правління новоствореного ВАТ «Володарка».

Висококваліфікований спеціаліст, чуйна та добра людина, Леонід Тарасович розуміє проблеми, що непокоять працівників легкої промисловості, акумулює в собі волю та колективні прагнення керованого ним товариства. Як сучасний керівник він зумів за короткий час організувати переорієнтацію підприємства на нові технології, впровадити нове сучасне обладнання, що дало змогу випускати конкурентоспроможну продукцію, яка відповідає кращим міжнародним стандартам.

У червні 2001 року Леонід Гавриш обраний на посаду голови спостережної ради ВАТ «Володарка».

Його характеризує благородство. Цією рисою позначені всі справи, за які брався і береться Леонід Тарасович. Його слід на цій землі чіткий і ясний. У цьому Переконані і ми, односельці. Неоціненну допомогу багато років Леонід Тарасович надає рідному селу. Це і побудований паркан біля школи протяжністю 305 метрів, і придбані дві електроплити та два холодильники в шкільну-їдальню, і телевізор, і комп'ютер для школи, та й щороку фарба для ремонту навчального закладу.

У 2007 році, у день святкування дня села, Леонід Тарасович організував концерт за участі знаменитих митців - народних артистів України Д. Гнаткжа та А. Паламаренка, народного ансамблю Вінницького педагогічного університету «Щедрик», Віктора Пащенка. Вже наступного року за рахунок ВАТ «Володарка» для учнів Сабатинівської школи було пошито шкільну форму. Леонід Тарасович спонсорував встановлення огорожі біля дитячого садка «Теремок» та церкви, а для потреб села - придбання бензопили. Щоразу, приїжджаючи в село, Л. Гавриш привозить спортивний інвентар - м'ячі. Разом із колишнім випускником школи Миколою Микитовичем Сараханом (поетом-байкарем) презентували видані збірки байок «Чемерпільська відьма», «Золота підкова», «Репортаж із пекла», «Байки», «Лише для Вас!..», «Подвійний сюрприз». Для Леоніда Тарасовича меценатство - свята справа.

—  Із духовного відродження починалося економічне диво у багатьох країнах, буде воно і в нас, — переконаний Леонід Тарасович.

Рідний край для Л. Т. Гавриша понад усе. Це рідна батьківська хата, яка не продається ні за які гроші, а бережно доглядається. Біля неї квітнуть незабутні мамині чорнобривці і мальви. Це зустріч із дитинством, душею з покійними батьками, рідними стежинами, які щемлять душу, друзями дитинства.

Їдучи автомобілем у рідне село, Леонід Тарасович зупиняється над Ятранню.

—  Причащаюся водицею, вмиваюся, посиджу на березі, а потім усю дорогу наспівую «Там, де Ятрань круто в'ється, — розповідає Л. Гавриш. — І лине душа до рідного краю, думка думку наздоганяє».

Леонід Тарасович - добра людина. Всім, хто звертається з проханням про допомогу, а, буває, й тим, хто не просить, завжди допоможе. І, як сказав би Псалмоспів, «щедрит и дает». А це також штрих до портрета, невеличкий, але виразний, бо сонячний.

«Заговори, щоб я тебе побачив», — казали древні. Правильно казали, мудро, бо мудрість людини, розум, доброта, рівень інтелекту - все те в словах. Тут нічого відняти чи додати. Леонід Тарасович саме та людина, яку називають інтелігентом. Л. Гавриш — Заслужений працівник промисловості України (1996 . р.), кращий роботодавець 2000 та І 2002 років, кращий промисловець 2002 року, володар почесної відзна­ки Міністерства культури й мистецтв України за сприяння розвиткові культури, нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня.

Це наш земляк, життєвим шляхом І якого ми, сабатинівці, гордимося. І Хай і далі щастить вам, добра людино, на життєвій дорогі. Від усіх і односельців низький вам уклін і многая літа.

Поміж людей ходила хибна думка, що сільській людині складно, а то й неможливо пробити-протоптати собі шлях до визнання, досягнути вершин. Ці стереотипи вже давно поламані, і гарний тому приклад наша землячка Антоніна Іванівна Гурбанська (Орищук).

Доктор філологічних наук, професор, проректор з наукової роботи Київського національного університету культури і мистецтв родом із Грушки, її дитинство й рання юність пройшли в єднанні з рідною природою, талановитими і працьовитими односельцями, творчими вчителями-наставниками. Після завершення на­вчання в середній школі Антоніна Іванівна вступила на філологічний факультет Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна, який закінчила з відзнакою у 1979 році. Вже у студентські роки вона захопилася науковою роботою, творчими проектами. Активна, цілеспрямована дівчина стала депутатом Кіровоградської міської ради.

Далі педагогічна діяльність у школах Кіровограда та Компаніївського району. З 1979 до 1989 року Антоніна Іванівна працювала вчителем української та російської мови та літератури, заступником директора школи, завідувачем методичного кабінету райВО. Згодом, у 1989 році, вона повернулася до свого вузу, але вже у- якості викладача, старшого викладача, доцента кафедри української літератури, декана факультету довузівської і після вузівської освіти.

У 1994 році А. Гурбанська достроково захистила дисертацію у спеціалізованій вченій раді Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Докторську дисертацію Антоніна Іванівна захистила в спеціалізованій вченій раді Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка у 2010 році.

З 2003 року А. Гурбанська працює в Київському національному університеті культури і мистецтв. Вона директор Інституту до університетської підготовки і післядипломної освіти, декан Кіровоградського факультету КНУКІМ (2003-2009 рр..), директор Інституту журналістики і міжнародних відносин КНУКІМ (2009-2011 рр..), із 2011 року - проректор з наукової роботи.

Сьогодні Антоніна Іванівна автор понад 200 літературознавчих статей, статей з культурології і соціальної комунікації, навчально-методичних праць та журналістських публікацій, друкується в наукових виданнях Росії, Білорусі, США. Коло її наукових зацікавлень охоплює проблеми розвитку української та світової літератури ХІХ-ХХІ століть, теорії літератури. Вона науковий керівник і консультант кандидатських та докторських дисертацій. Активно виступає як опонент дисертаційних досліджень у спеціалізованих учених радах університетів Києва, Львова, Кіровограда.

Сергій Якович КОНДРАТЮК — відомий український вчений, ботанік та міколог, фахівець із систематики, флористики, екології та географії лишайників і ліхенофільних грибів, доктор біологічних наук, професор.

Народився 17 травня 1959 року у м. Ульяновка в сім'ї робітників Якова Яковича та Ганни Іванівни Кондратюків. Закінчивши Ульяновську середню школу в 1976 році, Сергій Якович вступив на біологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка, де спеціалізувався на кафедрі нижчих рослин. Ще під час навчання в університеті Сергій Якович починає вивчати лишайники. З 1979 року він працює на посаді старшого техніка, пізніше — інженера відділу альгології та ліхенології'. Закінчивши університет (1981 р.), вступає до аспірантури Інституту ботаніки на цей же відділ, у 1985-му успішно захищає кандидатську дисертацію. Після аспірантури Сергій Якович продовжує працювати в Інституті ботаніки, пройшовши шлях від молодшого наукового співробітника до завідувача відділу, заступника директора та виконувача обов'язків директора Інституту. В 1996 р. захищає докторську дисертацію. У 2006 р. йому присвоєно звання професора.

Сергій Якович Кондратюк — визнаний фахівець світового рівня з таксономії і філогенії лишайників. Його вагомим досягненням є створення оригінальної класифікаційної системи. Він описав 12 нових для науки родів та понад 100 видів лишайників і ліхенофільних грибів. С. Я. Кондратюк — один із світових експертів з цієї групи, котрі сьогодні залучені до реві­зії видового складу лишайників планети. Крім таксономічної роботи, Сергія Яковича цікавлять питання екології та практичного використання лишайників. Він започаткував в Україні напрямок ліхеноіндика-ційного картування стану атмосферного повітря в містах та індустріальних регіонах — найдешевший та найшвидший метод індикації якості атмосферного повітря. Зокрема розробив та запровадив кілька нових, адаптованих, власне, для умов України «індексів чистоти повітря», які обчислюються на основі вивчення лишайникових угруповань, здійснив оцін­ку рівня забруднення атмосферного повітря у Львові, Тернополі, Луцьку, Івано-Франківську і в індустріальних районах Львівської та  Івано-Франківської областей. Використовуючи підходи, розроблені С. Я. Кондратюком, українські ліхенологи провели оцінку стану повітря в інших містах та індустріальних регіонах України.

Іншим прикладним питанням, яким займається Сергій Якович, є індикація стану пралісових масивів за допомогою угруповань криптогамних рослин (включаючи лишайники, мохоподібні та наземні водорості). Так, уперше в Україні та Східній Європі здійснено оцінку стану лісів Східних Карпат за допомогою нового показника — «східно-карпатського індексу старих лісових ценозів», який уможливив виявлення цілої низки цінних пралісових масивів, не віднесених до заповідних територій України. Результати цих досліджень стимулювали проведення аналогічних робіт (з використанням методичних підходів, запропонованих С. Я. Кондратюком) у Польщі, Словаччині, Литві та інших східноєвропейських країнах.

Останнім часом Сергія Яковича зацікавили комплексні еколого-флористичні дослідження угруповань лишайників, мохоподібних і наземних водоростей, що співіснують поряд в однакових умовах та еконішах, а також вивчення лишайника як симбіотичної асоціації, тобто не лише його грибного, а й водоростевого компоненту. Ці дослідження стали одним із напрямків роботи відновленого з ініціативи Сергія Яковича (у 2002 р.) відділу ліхенології та бріології, який він зараз очолює.

Сергій Якович Кондратюк — автор і співавтор понад 320 публікацій. Він не лише талановитий учений, а й турботливий учитель, який легко зацікавлює молодь і сприяє її науковому зростанню. С. Я. Кондратюк по-справжньому захоп­люється своєю справою. Його велику відданість науці та власним дослідженням, працелюбність і цілеспрямованість учителі та колеги помітили ще під час його навчання в аспірантурі — він засиджувався за роботою в лабораторії допізна, тривалий час проводив в експедиціях. Саме вони стали справжнім захопленням Сергія Яковича. Невтомний мандрівник, він побував не лише у багатьох мальовничих куточках України від Криму до Карпат, а також у Росії, Швеції, Словаччині, Шотландії, Ізраїлі, на Канарських островах і навіть в Австралії. Метою його постійних мандрівок є не лише робота у природі, а й дослідження в зарубіжних лабораторіях, спілкування з колегами під час конгресів та симпозіумів. Надзвичайно активний та ініціативний науковець, він для налагодження міжнародного співробітництва відвідав наукові установи і лабораторії Австрії", Швеції, Великої Британії', Данії, Словаччини, Польщі та інших країн. Упродовж багатьох років особливо активно співпрацює з науковцями університету м. Лунда (Швеція), Інституту ботаніки Словацької академії наук, Единбурзького Королівського ботанічного саду (Велика Британія). Маючи значний досвід роботи у багатьох міжнародних наукових центрах, а також спілкування з іноземними колегами, Сергій Якович постійно агітує, залучає та спонукає своїх учнів і колег до активної співпраці з дослідниками інших країн, що завжди увінчується вагомими досягненнями, міжнародними грантами, публікаціями у найкращих фахових виданнях. Зі своєю дослідницькою групою він тричі був учасником великих проектів міжнародних фондів ІНТАС. УНТЦ, «Дарвінівська ініціатива». За його ініціативи та безпосереднього керівництва отримано та вдало виконано п'ять індивідуальних грантів ІНТАС для аспірантів і молодих науковців.

Не можна не згадати і про неабиякі організаційні здібності Сергія Яковича, що почали розкриватися, ще коли він працював спершу на посаді вченого секретаря Інституту (1993-1995), потім заступника директора з наукової роботи (1999-2003). Він дбає про підтримку та розвиток найкращих традицій української науки, широку пропаганду досягнень вітчизняних шкіл у країнах далекого зарубіжжя і залучення співробітників Інституту до міжнародного співробітництва, джерел підтримки з міжнародних фундацій. Нині всі ці прагнення він втілює, очолюючи відділ ліхенології та бріології. Доброзичливість і людяність, чесність і порядність Сергія Яковича, а також пошана до старшого покоління завжди приваблювали до нього людей. Для вченого характерне тепле і просте ставлення до своїх колег, учнів, глибока повага до старших товаришів, людей будь-якого становища і професії. Він завжди готовий підтримати, прийти на допомогу, навіть нехтуючи своїм часом та власними інтересами.

 Гуменюк Орест Андрійович

Так говорили про Ореста Андрійовича  Гуменюка, який працював в Ульяновській  центральній районній  лікарні  з осені 1969 року i майже до останніх днів свого  земного життя. Довгий час завідував    хірургічним    відділенням рай лікарні i зробив тисячі  операцій, позбавивши страждань, врятувавши життя багатьом i багатьом своїм пацієнтам. Його й дoci з вдячністю згадують жителі району. I за його межами знають   про золоті  руки й чуйне серце О. А. Гуменюка.

У червні цього року йому виповнилося б  75 років.

A пiшoв він за    межу життя сім років  тому  на початку серпня   2005 року, залишивши по собі добрий i cвiтлий  слід на землі.

Варто мабуть  згадати читачам, що розповів про себе сам Орест Андрійович в бесіді, записаній автором цих рядків  у червні 1996 року.

«Озираючись на пройдений шлях все частіше подумки повертаюсь до отчого дому, що в сель Турильче на Тернопільщині.

Соме тут я починався як людина, як лікар. Найпершим моїм наставником був брат Зіновій - теж хірург.

Згадуються Чернівецький медичний інститут, який дав пyтівку в життя, практика у Кам'янець-Подільському пiд началом досвідченого хірурга Комісарова. Завдяки йому я студент шостого курсу зробив 96 порожнинних операцій. Жив прямо в хірургії, відбувши там вci cвoї канікули. А потім самостійні i вже впевнені кроки у Голованівській районній лікарні, головним лікарем  якої був відомий на всю округу Микола Миколайович Стоянов.

Вдячний долі, що вона звела мене з цими неординарними, талановитими i, якщо хочете, несамовитими людьми, безмежно відданими своїй cпpaвi i нетерпимими до будь-якого фальшу. Вони відіграли значну роль у моєму становленні, формуванні характеру, який, відверто кажучи, не мед. Кажуть, що зі мною непросто. Підлеглі вважають мене надмірно прискіпливим, суворим, непоступливим. Додам ще одне - некерований чи, як каже начальство, «неуправляємий». Очевидно, вci мають рацію.

A хірург  i має бути таким. Йому доводиться ризикувати більше, ніж будь-кому. Він увесь час натягнутий, як струна, i коли йому заважають, струна рветься... До недбалих i байдужих я прискіпливий i суворий. А непоступливий до безглуздих розпоряджень i непрофесіональних настанов та інструкцій. Неуцтво, формалізм   i казенщина у   нашому ремеслі недопустимі. Вони дорого обходяться i ні в якому разі  не можуть бути терпимими.  При розподіленні в інститyтi вибрав Кіровоградську область. Направили в Петрівську центральну лікарню. Через рік пройшов курси спеціалізації  в обласному центрі.  Дізнався, що в Голованівську є xipypг, у якого можна чомусь навчитися. Довго довелося кантуватися, поки добився, щоб направили до нього Світлої пам’яті  Микола Миколайович Стоянов остаточно поставив мене на ноги. Після практики пiд його рукою я був цілком готовий до самостійної роботи i одержав направлення в Ульяновську ЦРЛ у вересні 1969 року. Не  забуду  свою   першу  операцію.   Випадок  був   надзвичайно серйозний. Вирішувалася доля п'яти річної  Тані Король. Молив Бога, аби все було гаразд, бо починати з невдачі - недобрий знак. На щастя, все обійшлося благополучно. Згодом почав братися за операції, котрих не робили не тільки в умовах районної лікарні, а й області. Не припиняв оперувати i тоді, коли вимушено залишився поза хірургічним відділенням.

Все, що  можна   було робити  в умовах  поліклініки робив. Приїздили, ,навіть,   узагальнювати   цей   дocвiд, щоб якомога довше не втрачати форму, не можна обмежуватися знаннями, колись одержаними в інституті та рамками  своєї спеціалізації. Весь час слідкую за новинками не лише в  хірургії, а й в терапії, гінекології, i інших галузях медичних знань. А ще треба не вилазити з відділення, весь час спостерігати за своїми пацієнтами. Коли лікар біля ліжка хворого, у того затихає біль, посилюється надія на одужання. Прагну передати все напрацьоване за   свою   практику у надійні руки. Вважаю це своїм життєвим обов'язком»... Орест  Андрійович   Гуменюк передав свої  знання i досвідом.  Багатьом здібним хірургам, які працювали під його началом.  Тільки жаль, що вони зараз лікарюють в інших місцях...

 Пустомельник Павло Авксентійович

1946 piк. Позаду - найстрашніша з воєн, які тільки знав світ за своє існування. Але люди, які пережили її, незважаючи на голод i розруху, з надією дивляться в майбутнє. Треба не тільки відновлювати те, що зруйнувала війна, а й будувати нове, краще за те, що було до неї, вирощувати врожаї, вищі за довоєнні.  А ще - треба захистити все це не тільки від ворожої армії, а й від природних стихій, зокрема - вогню. Для цього в Ульянівському районі (тоді - у Грушківському Одеської області) створено пожежну охорону її інспектором було призначено Павла Пустомельника...

Народився Павло Авксентійович у 1916 році в селі Бандурово Гайворонського району у багатодітній селянській родині.  Хлопець рано залишився без батьків, рано перейшов на "свій  хліб". Він не цурався ніякої роботи, але закінчивши семирічку,  дуже хотів вчитися далі. Однак тоді не так просто було поїхати з села. Допомогла тодішня директорка школи, де навчався Павло. Вона бачила, що юнак має неабиякі здібності та потяг до навчання, тож посприяла, аби йому в сільраді дали потрібну довідку. 3 цим нехитрим документом Пустомельник подався до Одеси. Дорогою до "перлини біля моря" хлопець був упевнений, що там йому відчиняться двері ycix навчальних закладів, але... Micтo жило своїм життям, i до сільського хлопця йому було байдуже. Босий та голодний, він ночував на вокзалі. Не раз його затримували працівники міліції, але переконавшись, що той не має нічого спільного з криміналом, відпускали. Хто знає, чим би закінчилася ця одіссея, якби не одна зустріч, що круто змінила життя Павла. Якось він побачив на дверях кабінету начальника міліції знайоме прізвище. Таке було у їхнього колишнього сільського дільничного. "А раптом це він i є?", - з надіеєю подумав Павло i зайшов до кабінету. На щастя, це дійсно-таки був той самий міліціонер. Biн упізнав хлопця i взявся йому допомогти. Спочатку направив до автотехнікуму, але при ньому не було гуртожитку. Пощастило у зоотехнічному навчальному закладі, куди Пустомельника прийняли на навчання i надали житло.

1933 року його, молодого спеціаліста зоотехніка, послали на роботу до молочного радгоспу в Одеський приміський район. Павло Авксентійович працював iз задоволенням, його поважали за працелюбність та цілеспрямованість. Звістка про початок війни приголомшила його. Наступного дня він уже був у військкоматi. Його зачисляють у війська НКВС, a потім дають наказ залишитися в мicтi i працювати в тилу ворога. Доля зводить його з Володимиром Молодцовим, який під час окупації деси очолював розвідувально-диверсійний загін. Місцем дислокації загону було обрано катакомби під селом Нерубайським. Павлу Авксентійовичу випала відповідальна місія - очолювати групу з охорони радіостанції. Kpiм того, він   був незмінним парторгом загону. Підпільники склали присягу на Bipнy службу, i ніхто з них її не порушив.

Окупанти вважали себе господарями до тих пір, поки не відчули oпip з боку патріотів. Якось підпільники пустили  потяг-люкс, в якому їхало керівництво

Tpaсністpiї (так називали окупанти Одеську область) з метою "наведения порядку" на зайнятій ними території. Загін Молодцова активно боровся проти фашистів та їхніх приспішників, збирав цінні відомості та відправляв до Москви, розповсюджував листівки, брав у полон офіцерів тощо. У свою чергу, окупанти вели жорстоку боротьбу з підпільниками, заміновували підходи до катакомб, підсилали провокаторів...

Навесні 1942 року з Москви надійшов наказ: загону покинути катакомби. Павло Пустомельник перейшов лінію фронту i повернувся до свого рідного села Бандурова. Його взяли писарем до місцевої комендатури. Завдяки цьому Павло мав змогу добувати важливі відомості i передавати їх у партизанський загін "Буревісник", зв'язок з яким був налагоджений. Згодом фашисти почали його підозрювати, i підпільнику нічого не залишалося, як перейти до партизанів.

У жовтні 1943 року Пустомельник брав участь у рейді, влаштованому загоном "Буревісник" на бандурівську комендатуру, i знищенні карателів. Але сам Павло незабаром був заарештований i відправлений до міста Балти, де в міській тюрмі пробув до моменту визволення міста радянськими військами.

Військове керівництво високо оцінило діяльність підпільного загону Героя Радянського Союзу Володимира Молодцова, який загинув від рук фашистів. Пусто-мельника i його товаришів вдзначили високими нагородами. У численних матеріалах про героїв Нерубайських катакомб, розміщених у газетах та книжках, згадується й ім'я Павла Пустомельника.

Після перемоги над ворогом він отримує нове завдання. У 1946 році партія направила його в Ульяновку на посаду інспектора державного пожежного нагляду району. Країні в тяжкі післявоєнні роки, коли треба було все підіймати з руїн, бракувало досвідчених кадрів, тож ставку робили на колишніх військових. I хоча пожежна справа була абсолютно для нього нова, він із властивим для нього запалом узявся до роботи. Власне саме йому довелося будувати районну пожежну охорону, бо як такої її до війни там не було. Недарма його називають фундатором пожежної охорони Ульянівського району. Павло Авксентійович ставився до роботи з великою відповідальністю, добивався безумовного виконання наміченого. За роки ЙОГО Служби жодного разу, навіть у найспекотнішу пору, на полях не гинув хліб від вогню. Глибокий професіоналізм, уміння працювати з людьми створили йому справжній авторитет серед трудівників району. Він неодноразово обирався депутатом Ульянівської районної ради депутатів трудящих. За все своє трудове життя в1н не мав жодної догани. В домашньому apxiвi зберігаються 35 грамот, отриманих за бездоганну працю, численні нагороди: медаль "Партизан Великої Вітчизняної війни" 1-го ступеня, медалі "За оборону Одеси", "За мужність", нагрудний знак "Кращому працівнику пожежної охорони", "За вщмінну службу в МВС" трьох ступенів тощо. А серед експонатів пожежно-технічної виставки-музею зберігається немало матеріалів, що свідчать про мужність i героїзм цієї надзвичайної людини. Нещодавно серце Павла Пустомельника перестало битися. Він пішов у вічність...

 Базиленко Геннадій Юхимович

Важкі роки дитинства тa юності випали на долю Геннадія Юхимовича Базиленка. Коли йому виповнилося лише 11 років, заарештували батька, вчителя школи Юхима Арсеновича Базиленка, того ж року його засудили до розстрілу та виконали вирок. Сам же Геннадія Юхимовичу 16 років потрапив у фашистські табори, у 19 — у радянські.  Як ці роки пережила мати, спочатку втративши чоловіка та переживши розлуку з сином, важко і уявити. Але Геннадій Юхимович вижив, вистояв всім бідам наперекір i своїм прикладом зумів довести цінністъ i важливість життя людини на землі

Геннадій Юхимович - справжній керманич культурного життя району, яскрава творча постать, професіонал своєї справи i талановитий організатор. За свою трудову діяльність обіймав дві ключові посади - директор районного Будинку культури i директор дитячої музичної школи.

Працюючи директором РБК, Геннадій Юхимович організовував роботу так, щоб у кожному сільському клубі трудівники села i молодь мали можливістъ проводити дозвілля, реалізовувати творчі таланти.  Тож у першу чергу ставилося завдання організація гуртків художньої самодіяльності.  За приклад були творчі колективи РБК, високий рівень яких знали i в районі, i в області Художня агітбригада була бажаним гостем у трудових колективах, особливо в полі в період сільськогосподарських робіт, на фермах, польових станах, на виробничих ділянках в райцентрі Великою популярністю i високою майстерністю славилися вокальний чоловічий квартет i жіноче тріо, танцювальний колектив. Концерти самодіяльних артистів РБК відзначалися різноманіттям художніх жанрів, серед яких i там рідкісні, як акробатичні номери, художній свист та інші.

Великою подією в культурному житті району була постановка опери М. Лисенка «Наталка Полтавка» за однойменною п'єсою I. Котляревського силами драматичного колективу Будинку культури. Самодіяльні артисти показали cвої неабиякі акторські й вокальні здібності а самодіяльні музиканти - злагоджену гру оркестру, що супроводжував сценічну дію. В цьому велика заслуга Г. Ю. Базиленка, який зумів запалити колектив не тільки ідеєю постановки, а й втілити її в життя.

Працівники Будинку культури разом із завідуючими сільськими клубами організовували різноманітні тематичні вечори, вечори трудової слави на честь героїв-трудівників. Особливо популярними і цікавими були усні журнали, на сторінках яких виступили фахівці різних галузей: лікарі, юристи, інженери, агрономи, вчителі художні колективи були частими гостями на обласній сцені, брали участь в оглядах, конкурсах, фестивалях, де відзначалися різними нагородами. 3 великою програмою, яка мала успіх, виступили самодіяльні артисти району на обласному фестивалі присвяченому 150-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. Сценарні виступу втілювався під керівництвом Геннадія Юхимовича.

Г. Ю. Базиленко був ініціатором і режисером видовищних заходів, яскравим прикладом яких були театралізовані демонстрації, співпрацював із шкільною художньою самодіяльністю, де керував хоровим колективом.

Коли назріло питання про відкриття дитячої музичної школи в Ульяновці, то, враховуючи досвід  роботи зі шкільними худколективами i великий організаторський талант, обласне управління культури доручило цю важливу справу Геннадію Юхимовичу. Відтоді він директорував у музичній школи Для його творчої натури, кипучої енергії відкрилося широке поле діяльності і якщо раніше він докладав зусиль, аби залучити якнайбільше учасників в гуртки художньої самодіяльності, то тепер намагався охопити музичною освітою більшу кількість дітей шкільного віку. Для цього в більшості сіл району були організовані філіали ДМШ. Немало часу, енергії, ходінь по різних інстанціях було витрачено, щоб знайти приміщення, забезпечити музичними інструментами, викладачами ці заклади. При школі діяли як дитячі ансамблі хори, оркестри, так i колективи викладачів. У школах району викладачі ДМШ разом з учнями організовували лекції-концерти, брали участь у святкових концертах, демонстраціях. Вихованці школи щороку були учасниками обласних конкурсах, оглядів, завойовуючи призові місця й відзнаки, а Ульяновська ДМШ була методичним центром дитячих музичних шкіл Гайворонського, Голованівського та Ульяновського районів (разом 5 шкіл).

Геннадій Юхимович був вимогливим i компетентним керівником. Своїм особистим прикладом, своєю енергією запалював творчий вогник у душі кожного викладача школи, спонукав до творчих пошуків, вдосконалення фахових знань i запровадження нових методів роботи з дітьми, вимагав дотримання дисципліни й порядку в колективі, з розумінням ставився до проблем кожного й допомагав їх вирішувати.

Найулюбленішою справою творчого життя Геннадія Юхимовича, його покликанням була робота з хоровими колективами. А їх за своє життя він організував не один десяток. Основою була не лише велика любов, а й відповідна музична освіта - закінчив хормейстерський відділ Кіровоградського музичного училища. Очолюючи ДМШ, Геннадій Юхимович не поривав зв'язків із самодіяльними хоровими колективами медичних працівників райлікарні з інструментальним супроводом викладачів ДМШ, хором російської пісні в Будинку кооператора, хорами працівників міліції, міжрайбази, сільгосптехніки, Кам'янокриничанського Будинку культури та іншими. Улюбленим професійним хором Г. Ю. Базшенка був Кубансъкий народний хор, з репертуару якого він використовував пісні в своїх самодіяльних колективах.

Працюючи з хором, Геннадій Юхимович поринав у свою стихію, сповна віддавав свою творчу енергію, вміння. Тут він отримував велике задоволення й очищення душі, занурювався в звучання хорових акордів i тембрів, тут було його невичерпне джерело творчої наснаги, окрилення для нових творчих задумів.

Пісня - душа народу, а душа Геннадія Юхимовича була в хоровому виконані пісні. Він, справжній маестро, майстерно виконував поставлену перед собою мету повернути збагачену хоровими барвами пісню знову в душу народу.

 Корсун Ольга Кузьмівна

Дитина війни, дитина голоду з багатодітної сім’ї. Цими короткими словами описано важке дитинство Ольги Кузьмівни Корсун (Дудник). Народилася вона 14 березня переможного 1945 року в с. Розділ Голованівського району на той час Одеської області.  Як писав Т. Г. Шевченко, «у кожного своя доля i свій шлях широкий». Так i Ользі Кузьмівні доля визначила чимало випробувань. 1947 голодний рік. Дворічною дитиною за хлібину i шматок масла її ледь не віддали в родину військового. І хоча всім хотілося їсти, i голодними очима вже куштували свіжий білий хліб із маслом, вчасно одумалися.

Мати з трьома дітьми добиралася до дому, якого не було, курними шляхами. Ульяновка. Тарасівка. Курінь, вкритий кукурудзинням. Такі перші спогади Ольги Кузьмівни. Батько з матір’ю власноруч будували хатину вже на своїй, виділеній земельній ділянці. Яка то була радість, коли до оселі вселилися в ній! Батьки заробляли копійку, де лише могли - на відгодівельному пункті ВРХ, промкомбінаті, працюючи у людей. А діти поралися вдома.

1950 рік. Старші діти йшли до школи, бігла туди й п’ятирічна Оля. Але директор щоразу випроваджував її з класу. Тож, дівчинка чекала під дверима, коли діти йтимуть додому. Бажання вчитися було безмежне. Незважаючи ні на що, вона все одно бігла до школи. За порадою Єфросинії Василівни, вчительки, Ольга півроку ходила до школи вільним слухачем. Дорослі сподівалися, що стомиться, залінується та й не ходитиме. Але дівчинка вчилася добре, до всього була беручка, батьки раділи її наполегливості, настирливості. Лише мати змушена була щодня носити дівча на плечах до центральної вулиці Леніна по розкислій грунтовій дорозі.

У1954 році помер розрадник i опора - батько. Залишилися діти сиротами. Того ж дня закінчилося дитинство для Ольги. Старші сестри навчалися далеко від дому, мати день i ніч працювала, щоб повернути державі гроші що батько брав на будівництво, а Оля була для менших двох дітей i за маму, i за тати. Важко доводилося. Недоїдання, наймитування, щоб заробити хліба або копійок. I діти, i господарство було на Ользі, за все відповідала. Взимку, щоб зігріти дім, збирали в парку листя, на станції перегар. Радість для дівчини була в успішному навчанні, спорті (займалася легкою атлетикою, волейболом).

Уже закінчуючи школу, зберігаючи пам'ять про першу вчительку, Ольга вирішила здійснити мрію дитинства - бути вчителем. Але не судилося вступити до педінституту, тож пішла працювати на бурякопункт цукрового заводу, потім у заготзерно. Проте доля посміхнулася. Ольгу Кузьмівну викликали в райВО i запропонували навчання в м. Олександрії. Однорічні педагогічні курси були організовані за наказом Міністерства освіти у зв'язку з нестачею педагогічних кадрів. I хоч як не просила мати доньку залишитися ще попрацювати, заробити грошей, щоб придбати взуття й одяг, та дівчина твердо вирішила навчатися. Студентське життя було складне, але цікаве. Навчання, відкриті уроки, конспекти, прагнення за 7 місяців подужати програму педучилища, не підвести райВО вселяли вipy i надію. Вона зможе, здолає, у неї все вийде.

При отриманні направлення на роботу Ольга Кузьмівна просилася додому, адже на неї чекали мати, брат з сестрою. Їм потрібна була її допомога.

Педагогічні будні розпочалися для молодого вчителя у Христофорівській  восьмирічній школи. Перший рік вчительської праці - це час випробувань, ycпixy, злету, розчарування. Щотижня по бездоріжжю йшла до міста до мами i брата, щоб дати пораду, взяти хліба i книги, адже планувала вступати до вузу.

Цього разу екзамени склала вдало, i вже в 1963 році стала студенткою заочного відділення педінституту. Поєднувала Ольга Кузьмівна працю з навчанням. Непросто було, але справилася, адже була мета, до якої свідомо йшла. Пишалася донькою мати, раділа її успіхам.

1968 piк став знаменним для Ольги Кузьмівни. Бона отримала такий жаданий диплом про вищу освіту i вийшла заміж. Того ж року вступила до Комуністичної партії CPCP. Уже наступного року її перевели в Ульяновську СШ №2, рідну школу, до якої весь час мріяла повернутися. У цій школі працює i нині разом із донькою Валентиною Леонідівною Мінченковою, яка пішла стопами матери. За наполегливу працю, справедливість, чесність, активність, уміння спілкуватися колектив школи, партійна організація неодноразово обирали и секретарем парторганізації школи. Довелося нести портфелі голови профспілкового комітету школи, голови ревізійної комісії, голови виробничої комісії, голови народного контролю в школи. І все це безплатні навантаження, що потребують знань, умінь, часу, виваженості дій і рішень, коли від них залежитъ доля людини. Тому життєвий досвід, народна мудрість i самоосвіта відіграла важливу роль у житті Ольги Кузьмівни.

Велика кількість грамот, подяк, нагород, серед яких знаки «Відмінник народної освіти», «відмінник освіти України», звання «Старший учитель», «Учитель-методист», медаль «Ветеран праці» — це результат самовідданої та відповідальної праці Ольги Кузьмівни Корсун. А скільки у її житті було відкритих уроків, семінарів, конкурсів, поїздок до кращих учителів область, майстрів педагогічної  ниви!

Усі poки вона вчилася сама, навчала дітей i вчителів району, була головою метод об'єднання вчителів СШ №2 та району, вела «Школу молодого вчителя», «Школу педагогічної майстерності, «Авторську школу». По життю йде з девізом: «Дійти до кожної дитини, не загубити її. Віднайти ключ до її серця, розвинути здібності i талант, вказати шлях у майбутнє. А найкраще виховання - виховання правдою».

—       Школа - це місце, де кожний крок життя та взаємовідносини вихованців i вчителя сповнені глибокого морального змісту, де кожна людина щомиті перебуває під впливом яскравого світла правди, бореться за утвердження правди. Так, моя втіха в дітях, яких я навчала, — ділиться секретами Ольга Кузьмівна. - Вони виховані, дружні, вирізняються серед великої кількості школярів, у них добре розвинені організаційні вміння, яскраво виражені почуття відповідальності за якість  своєї роботи.

Серед випускників Ольги Кузьмівни є чимало її послідовників - сіячів розумного, доброго, вічного. А це одна з високих оцінок праці вчителя. Своїми напрацюваннями вчитель ділиться з широким загалом. Ольга Кузьмівна подавала свої напрацювання до районної газети, «Першовересня», «Освітянського слова», журналу «Розкажіть онуку».

Вдячна Ольга Кузьмівна долі, що поруч із нею пліч-о-пліч йшли вчителі, а пізніше колеги Зіновій Самойлович Вайсбен, Зінаїда Петрівна Кадухіна, Іван Григорович Ткачук, Никанор Пилипович Бурлака, Bipa Романівна Кухар, Ольга Миколаївна Мельник, Петро Леонідович Войцеховський, Олександр Михайлович Пайол, Володимир Пилипович Черниш, Вікторія Biкторівна Яблонська та ще багато гарних серцем i душею людей. Усіх не перелічити, та кожен із них залишив незабутній слід i відбиток у її житті.

Можна цілком впевнено сказати, що Ольга Кузьмівна знайшла в житті себе, своє покликання і як каже вона сама, «знайшла джерело щастя».

  Христич Олена Юхимівна

Відмінник народної освіти України, вчитель вищої кваліфікаційні категорії, Старший учитель — такими званнями відзначна Олена Юхимівна Христич.

Народилася майбутній педагог 9 листопада 1946року в с. Великі Трояни. Як i інші діти, навчалася в школі, а закінчуючи її, чітко знала, ким стане. Потяг до природи, всього живого брав гору. Їй хотілося дізнатися про вci таємниці життя на Землі вступ до Уманського педагогічного інституту був цілком зваженим рішенням. Лекції, семінари, практичні заняття - все було цікаво, й сприймалося із захватом.

Після закінчення інституту в 1971 році Олену Юхимівну прийняли в педагогічний колектив Ульяновської  середньої школи №2 учителем біології. Лише один раз вона змінювала місце роботи — сім років працювала інспектором відділу освіти райдержадміністрації, але повернулася до дітей, в облюбовану школу. За весь час роботи Олена Юхимівна намагалася вci свої знання i талант спрямувати на навчання дітей. Робота вчителя складна, i результат він бачить не одразу, а через роки. Результатами своєї праці Олена Юхимівна може бути задоволена, адже серед її  учнів є доктор бюлогічних наук, професор ліхенології (наука про лишайники -ред.) Київського інституту ботаніки ім.  Холодного Сергія Якович Кондратюк.

Паралельно з навчанням дітей Олена Юхимівна проводила позакласну роботу, виховувала в них любов дорідного краю. Червоною ниткою цієї роботи було екологічне виховання, адже воно е першою сходинкою патріотичного виховання. Екскурсії, походи з метою ознайомлення з рослинним i тваринним світом  цьому лише сприяли та прививали любов дорідного краю.

У1989 році разом з учнями вчитель виступила на захист річки Південний Буг.  Щоб уберегти величну річку від ядерної наруги, написала відкритого листа в Державний комітет охорони природи в м. Москва. «За активну участь в oxopoнi природи» — таким нагрудним знаком ВЛКСМ була нагороджена О. Ю. Христич.

Багато років спостерігаючи за негативними змінами в природі, зникненням багатьох видів  рослин i тварин, педагог зрозуміла, що тільки заповіданням території  можна їх зберегти i відновити. З 2003 року разом із  дітьми  Олена Юхимівна досліджувала лівий берег річки Баланухи, який багатий на червонокрижні, рідкісні, малопоширені види. За їхніми дослідженнями, науковці Уманського державного педагогічного університету зробили наукове oбгрунтування, i y підсумки цю територію у 2009 році за рішенням обласної ради, оголошено ландшафтним заказником місцевого значення «Скалки». Вже наступного року Олену Юхимівну нагородили міжнародною премією «Земля жінок». Нагороду вручив посол Франції в Україні Жан Д'ор.

Багато років Олена Юхимівна керувала районним дитячим екологічним центром «Адоніс». Випустила книги «Річки нашого дитинства» (опис річок Синиця та Балануха), «10 років творчості i пізнання» (про роботу екологічного центру «Адоніс»), сценарій рольової гри на допомогу шкільній програмі «Біоценоз прісноводної водойми», упорядкувала доповіді учнів 11-х класів Ульяновської ЗОШ №2 на екологічну тематику «Просвітницька робота членів екологічного клубу «Ромашка». Екологічний центр «Адоніс» разом із членами фото-відео-гуртка ЦДЮТ зняли навчально-пізнавальні фільми про природу нашої місцевості «Наймиліші серцю «Скалки»,  «До життєдайних джерел»,  «Такі прекрасні первоцвіти», «Каштани».

Олена Юхимівна Христич не зупиняється на досягнутому. Вона завжди у дії, у пошуку.

  Павло Антонович Фіннік

Павло Антонович Фінік народився 25 вересня 1923 року в селі Осички Саврансъкого району Одеської області.  Ще хлопчиком тягнувся до знань, але після закінчення школи вибору у нього, як і у дітей того часу, не було, за них його зробила війна. Навчання відкладалося на довгих чотири роки, але була інша школа - військове воєнне життя. Довелося Павлу Антоновичу воювати на фронтах Великої Вітчизняної війни. Перемогу зустрів у далекій Угорщині. За участь у бойових діях відзначений сімома нагородами. Війна надщербила здоров'я, але загартувала його дух, навчила ставити перед собою чіткі цілі i впевнено до них іти. Після повернення додому вступив до вінницького залізничного технікуму, а з 1977року працював начальником залізничного транспорту Сальківського цукрового заводу в Гайворонському райони. Прагнення до самовдосконалення й розвитку знову взяло гору. В 1959 році Павло Антонович вступає на заочне відділення Київського технологічного інституту. Оскільки факультету за бажаною спеціальністю інженера-економіста у столичному вузі не було, то перевівся у Московський технологічний інститут, який закінчив у 1964 році. Ще в 1958 році його обрано парторгом Сальківського цукрового комбінату, а в 1961 - призначено директором Капітанівського цукрокомбтату в Новомиргородському районі. Коли 69-року Павла Антоновича переводили на інше місце роботи, єдиним бажанням було потрапити поближче до рідного краю. До 1978 року він став незмінним керівником Ульяновського цукрового заводу. За цей час здійснив багато задумів, втілив, здавалося, неможливі плани: закінчили будівництво першої міської школи, побудували будинок заводоуправління,  їдальню, будинок культури «Ювілейний», готель, ТЕЦ, потужність якої забезпечувала, крім роботи заводу, ще й опалення житлових будинків як державного, так i приватного сектора. Планувалося закінчити теплову мережу для всієї Ульяновки. Побудовано було більше десятка житлових багатоквартирних будинків  для працівників цукрокомбінату, переобладнано приміщення старого клубу та гуртожитку під профілакторій, на базі якого було відкрито неврологічне відділення та реабілітаційні ліжка. В оснащення відділення входив фізютерапевтичний комплекс, там же проводилося водогрязелікування. Планувалося це як заклад для працівників заводу, але вже скоро в Улъяновку на оздоровлення їхали люди з Головатвського, Гайворонського, Новоукратського та іншого районів області.  На його базі проводилися семінари медпрацівників. Для хворих були створені всі умови для швидкого одужання. В планах було побудувати велику, простору їдальню та лабораторію для відпуску родонових ванн. Павло Антонович повтстю віддався своїй справі. Це була його робота i його хобі.  Цінували й поважали працівники заводу свого керівника. Надійним тилом завжди була см’я, яка розуміла важливість i відповідальність роботи чоловіка та батька. Хоч яким зайнятим не був, але обов'язково знаходив час на родинні вечері в дні народження близьких. Бодай на півгодини, але вирветься з роботи додому. Традиції залишалися незмінними впродовж багатьох  років. Завдяки захопленню футболом на будь-якому місці, де працював, організовувалися i підтримувалися футбольні команди. В молодь роки i сам долучався до гри, їздив на змагання. Планував Павло Антонович ще багато, але у зв'язку з конфліктом з першим секретарем райкому партії мусив розрахуватися з посади керівника цукрокомбінату. Працював інженером в районному об'єднанні «Сільгосптехніка», пізніше начальником Ульяновського комунгоспу, директором піонерського табору в с. Велиш Трояни. На якій би посаді не працював П. А. Фінік, він завжди відстоював та захищав інтереси простих  людей, звичайних робочих.

Після виходу на пенсію, не зміг Павло Антонович насолодитися відпочинком. На початку липня, після дискусії представниками політичної партії у нього стався інсульт, а вже 27 липня Павла Антоновича не стало. Після себе вiн залишив чимало благ, якими i до сьогодні користуються  жителі Ульяновки. Шкода, що не віднеслися з відповідальністю до спадку.

 Життєва дорога, топтана Іваном Андрійовичем Бойком, була звивистою i важкою. Але він, справжній борець, зумів гідно пройти її.

Народився Іван Андрійович в с. Розношенське нашого району у тяжкому 1917 році. Kpiм найменшого Івана, у селянській родині було ще дві доньки та три сини. Як заведено у селян, на молодшого покладали найбільші надії. Батьки вірили, що він залишиться доглядати  їх старість i візьметься за все господарство. Але хлопчик мріяв навчатися. Bін захоплювався малюванням i дуже любив читати, пізнавати світ.

Закінчивши шкільну науку, Іван вступив до Одеського художнього технікуму. Вдень він навчався, а вночі заробляв на життя на хлібозаводі.  Потяг до знань при всій реальності брав гору, i хлопець продовжує навчання в Одеському педагогічному інституті.

21 червня 1941 року. У студентів І випускний бал. Вони щасливі, адже здобули професію вчителя i вже скоро сіятимуть молоде зерно науки у юні серця. Ще не встигли випускники отримати дипломи, не встигли дотанцювати вальс, як грянула війна. Вранці 22 червня Одесу бомбили фашисти. Молоді хлопці, вчорашні студенти, змінили інститутські лавки та підручники на кирзові чоботи та рушниці. Разом 13 із іншими пішов захищати Батьківщину й Іван Андрійович Бойко. Довгі та важкі були воєнні роки. Жорстока війна не щадила нікого. Багато Іванових друзів загинуло, а він вистояв, зміг. Дійшов до Берліну, пройшов війну від першого до останнього дня.

Після повернення додому в Ульяновці на нього чекала важлива місія - будівництво школи. Саме Іван Андрійович став її першим директором i на подальше життя вважав за рідний дім. Ha piзниx посадах довелося працювати в школі I. А. Бойку -завучем, вчителем, але завжди залишався добрим, людяним, намагався підтримати кожну дитину, ставився до них по-батьківськи. Його уроки icтopiї, географії та малювання учні обожнювали.

Шкільні коридори прикрашали художні роботи Івана Андрійовича, серед них були портрети перших космонавтів країни. Важко переживав Іван Андрійович вихід на пенсію. Він не уявляв себе без школи, дітей, роботи. А тут одразу багато вільного часу, якого раніше не було. Що робити? Відчував себе забутим i непотрібним. А депресивний стан - гарне підгрунтя для різних недуг. Після перенесеного грипу почав xворіти. В1981 році переніс складну операцію. Ще сім років опирався xвopoбi, але вона взяла гору. У1987році Івана Андрійовича не стало. Ще й досi в серцях i спогадах людей зберігаються про нього теплі слова вдячності.

ГЕРОЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

УРОДЖЕНЦІ УЛЬЯНОВСЬКОГО РАЙОНУ