Концепція експозиції Благовіщенського районного історичного музею.

Враховуючи найбільш нагальні питання сучасності та нові дослідження нової науки сучасної України. Зміни соціально-політичної ситуації накладають певний обов’язок на реекспозицію базового районного історичного музею.

Провідною ідеєю цієї експозицієї буде історія Благовіщенського району у призмі минулих і сучасних надбань  історичної науки.

Завдання які стоятимуть перед новою експозицією :

-         розкрити історію Благовіщенського району від найдавніших часів до сьогодення ;

-         розповісти про видатних земляків якими пишається край;

-         залучити молоде покоління до краєзнавства, виховати позитивне ставлення молоді  до пам’яток історії та культури рідного краю та любові до малої Батьківщини.

Джерельною базою слугуватимуть фондові матеріали основного та науково-допоміжного фонду Ульяновського районного історичного музею.

Виходячи із завдань та наявності матеріалів експозиція матиме таку структуру:

І-ий розділ  давні часи.

1.     Кам’яний вік

2.     Трипілля.

3.     Скіфська доба.

4.     Черняхівська культура.

5.     Київська Русь.

ІІ-ий розділ заселення краю XVIII – XIXст.

1.     Етнографічні особливості краю.

2.     Предмети побуту ХІХ місто, село.

3.     Розвиток промисловості.

ІІІ-ій розділ буремне ХХ.

1.     Колективізація, політичні змагання, революції.

2.     Роки Другої Світової Війни.

3.     Відбудова.

4.     Герої Соціалістичної праці.

5.     Афган  роки.

6.     1991р. незалежність.

7.     Видатні люди рідного краю.

8.     АТО.

9.     Програми розвитку району.

10.   Символіка району.

Історично західні регіони Кіровоградської області належали до південно-східного Поділля. З моменту приєднання (з 1672 по 1699 рік) Подільської землі до Османської імперії центром провінції стає Кам’янець. При поділі Польщі в 1796 році в складі Російської імперії утворюється Подільська губернія, центром якої знову до 1923 року був Кам’янець-Подільський.

Подільська губернія – адміністративно-територіальна одиниця Російської імперії, утворена згідно з указом імператора Павла I від 12 грудня 1796. До губернії увійшли повіти ліквідованих Подільського намісництва, Брацлавського намісництва та Вознесенського намісництва. Остаточно межі губернії та її поділ на повіти усталилися у 1804. Від цього часу і до початку 20 ст. вона складалася з 12 повітів: Балтського, Брацлавського, Вінницького, Гайсинського, Кам'янецького, Летичівського, Літинського, Могилівського, Ольгопільського, Проскурівського, Ушицького, Ямпільського. Центром губернії був Кам'янець-Подільськ (нині м. Кам'янець-Подільський), на початку Першої світової війни фактичним центром стала Вінниця.

П.г. межувала на заході з австрійською провінцією Галичина, з ін. сторін – з рос. губерніями: Волинською, Київською, Херсонською і Бессарабською.

Діловодство аж до 1833 велося поруч з російською і польською мовою. До цього ж часу діяли успадковані від часів Речі Посполитої закони і судові установи. 1912–14 у П.г. діяли виборні земські установи. У 1832–1914 П.г. входила до Київського генерал-губернаторства.

За переписом 1897 в П.г. було 7207 населених пунктів, у т. ч. 17 міст і 120 містечок, чисельність населення – 3,03 млн. чол., з них українці становили 80,9 %, євреї 12,2 %, росіяни 3,3 %, поляки 2,3 %.

Основною галуззю економіки було сільське господарство. У промисловості провідну роль відігравало виробництво цукру. В 1905 поміщикам належало 35,8 % земельної площі. 78 % селянських господарств були безземельними і малоземельними.

Після розпаду Російської імперії П.г. існувала як адміністративно-територіальна одиниця у складі Української Народної Республіки, Української Держави та УСРР. В 1919 центром П.г. стала Вінниця. П.г. ліквідовано згідно з постановою ВУЦВК від 3 червня 1925. Її територія увійшла до складу Вінницького, Кам'янець-Подільського, Могилів-Подільського і Тульчинського округів.

http://corp.nbuv.gov.ua/cgi-bin/eiu/history.exe

СТОРІНКИ З ІСТОРІЇ УЛЬЯНОВСЬКОЇ ЦУКРОВАРНІ

ЗА 1872-1914 РОКИ

На території Ульяновського району немає іншого об'єкта, якому б місцеві краєзнавці в своїх дослідженнях приділяли так багато уваги. Пояснюється це тим, що цукровий завод був найдавнішим і найпотужнішим підприємством, з яким нерозривно пов'язана історія виникнення самого міста та його розвиток.

Перший відомий опис історії цукроварні був зроблений у середині 60-тих років XX ст. вчителем української мови Дрозденком Д.М. В ті роки, цим автором, у місцевій газеті "Ленінець" була надрукована серія статей, які, незважаючи на деяку політизованість склали основу всіх наступних публікацій. У подальшому цю тему розробляли Бажатарник Л.Д., Дмитришина К.Б., Матійчук О.В. Основу роботи складають матеріали краєзнавчих експедицій, під час яких змогли опитати 37 ветеранів заводу, жителів міста.

Історія виникнення цукроварні нерозривно пов'язана з економічним розвитком Російської імперії, швидким ростом капіталізму. Виникнувши в 20-тих роках XIX ст., цукроваріння в Україні з кожним наступним десятиріччям досягало все більшого розвитку.

Уже в 1842-47 роках кількість заводів зросла більше ніж у два рази, а за і 859/60 виробничий сезон цукрова промисловість на Україні нараховувала 228 заводів, серед яких були вже великі підприємства.

Протягом останніх 5 років дореформеного періоду кількість цукру, виробленого на них, збільшилась майже вдвічі. Реформи 1861 року усунули останні перешкоди для подальшого швидкого росту товарно-грошових відносин, концентрації виробництва та капіталу, впровадження більш сучасних технологій і машин .

Розвиток цукрової промисловості змінює характер посівних площ у сільському господарстві. Для отримання реальних грошей як у великих латифундіях, так і в дрібних господарствах збільшуються площі

під вирощування цукрового буряка. Протягом 60-90 років минулого століття його площі зросли з 75 тис. до 350 тис. десятин. Кількість переробленого цукру за цей період збільшилась майже в 14 разів.

Виробництво цукру відповідало інтересам як власників заводу, так і сільськогосподарських виробників. Досить часто самі поміщики починали будувати цукроварні за власні кошти. Для більшої концентрації капіталу починають виникати акціонерні та пайові товариства. Першим з них було "Товариство Кальницького цукрового заводу" в Липовецькому повіти Київської області в 1865 році.

Саме в 1870 році княгиня Марія Болеблавівна Строганова, уроджена Потоцька, на землях, які належали їй, вирішує збудувати завод. За її дорученням, Северин Валицький у жовтні цього ж року укладає договір з купцем першої гільдії Чернігівської губернії Яковом Лукіним на виготовлення цегли та спорудження заводу і допоміжних будівель. За цією домовленістю Я.Лукін зобов'язується випалити на цегельному заводі Грушківського маєтку М.Строганової один мільйон штук цегли (якщо знадобиться, то і більше). З документів відомо, що Я.Лукін взяв підряд лише на виготовлення цегли та мурування стін, а решту робіт (риття котлованів, доставка піску, вапна, каміння тощо) виконували інші підрядники.

Зберігся цікавий документ від 6 жовтня (за старим стилем) 1874 року, згідно з яким 4 жителів села Мечиславки зобов'язувались до 2 січня 1875 року доставити на завод 25 стосів дров із лісу "Пусте". Несподіваним для нас виявилось те, що це посвідчення оформлялось між керуючим Шамраївським заводом та сільським головою. Тобто, в перші роки цукроварня називалась Шамраївською, а вже пізніше офіційна назва- Грушківський цукрозавод.

Місце під майбутнє підприємство облюбуваїи майже в 5 км від Грушківського маєтку на березі невеликої мальовничої річки Синиці, яка, протікаючи через широку долину біля майбутнього заводу, стискались скелями - виходами кристалічних порід. Це створювало ідеальне місце для будівництва дамби та водосховища. Більша з них -з правого берега, на ній зараз знаходиться будішія ґуральні - пам'ятник архітектури 19 ст.

Характерні зрушення кам"яних прошарків вказують нате, що з неї та з Скалки - кам'яного зрізу на південному вигоні річки за 600 метрів вниз за течією, добували каміння для будівництва. Ймовірно, скеля біля дамби була частково підірвана, про що говорить велика глибина за мостом. Старожили міста згадують, що ще до війни на ,,Скалці" періодично вирубували каміння.

Річка мала піщані береги, за винятком болотистої, багатої на підземні джерела левади між сучасним стадіоном та колишнім будинком нарсуду. Майже через сто років дно ставу в багатьох місцях ще залишалось піщаним з домішками жорстви. З півночі по берегах Синиці до майбутнього заводу підступали фруктові сади священика села Юзефового.

Немаловажним фактором для будівництва заводу були сприятливі 'рунтові. кліматичні умови для вирощування цукрового буряку. Основну масу сезонних робітників становили селяни навколишніх сіл: Шамраєвого, Грушки, Юзефового, Мечиславки.

Технічне керівництво будівництвом здійснювали два інженери, запрошені з Франції. На жаль, імена їхні не збереглися. Роботи розгортались швидким темпом. Йшло щедре фінансування. Протягом року Я.Лукін отримував часті одноразові грошові суми, одна з них складала 10900 руб, 3 іншого боку, робоча сила, яку набирали із селян, була дешева.

На кінець 1872 року майже всі виробничі будівлі були закінчені: головний корпус, майстерні, деякі склади, двоповерхова казарма для робітників (колишній старий клуб цукрозаводу), а також збудовано 10 хат (із передбачених умовою 20) для кваліфікованих робітників, так звані ''Хатки". На цьому місці зараз розташований невеликий житловий квартал між вулицями Промисловою та Воровського. Можна впевнено сказати, що саме тут з'явились перші житлові будинки майбутнього селища.

Чи збереглись будівлі тих часів? На жаль, аналіз спогадів жителів міста, архівів інвентарбюро вказують на те. що три кам'яні будинки, які донедавна вважались першими в місті, були побудовані в 1916 році. Ті перші 20 будинків були глинобитні, під соломою, лише деякі вкриті ґонтом.

Хоча будівництво цукровари і проходило досить успішно та швидко, коштів на завершення його не вистачало. Тому в 1872 році організовується "Товариство на паях Грушківського цукрового заводу", статут якого був затверджений царським двором 26 січня (за старим стилем) наступного року.

Засновниками "Товариства" стали Григорій Строганов, якому належав контрольний пакет акцій, відомий вже нам Северин Валицький, купці - французький підданий Густав Вандермейлен, швейцарський підданий Фрідріх Енні. Буйсу, Сорокоумовський. "Товариство" випустило 500 акцій (паїв) по 1000 руб. кожна.

Як свідчить особистий рахунок акціонерів, за станом на 1 лютого 1873 року у його складі було 66 осіб, які і володіли цими акціями. Збереглась одна із акцій тих часів під № 082, яка була видана панам Ротермунду та Вайсу.

Було прискорено завезення з Бельгії технічного обладнання, атакож законтрактовано в графині М.Строганової 1051 десятину землі під вирощування цукрового буряку. На першому засіданні "Товариства" в Києві 12 лютого 1873 року акціонери підрахували, що для підготовки цукроварні до виробництва ще не вистачає 250000 руб. Тому було прийняте рішення про позику їх у Київському комерційному банку.

Протягом весни і літа 1873 року всі будівельно-монтажні роботи завершили і восени цього року завод дав першу продукцію.

Завод будувався в період, коли впроваджувалась нова технологія, так звані вогневі виробництва замінялись паровими (останній вогневий завод у Чернігівській губернії закінчив своє існування в 1876 р.). Можна впевнено сказати, що виробництво оснащувалось за останнім словом тогочасної техніки, хоча вона була ще досить низька. Але у технологічних процесах, в яких машини можна було замінити робочою силою, віддавалась перевага людській праці, оскільки робоча сила була дуже дешева.

Так, різка буряку, що проводилась на спеціальних тертках, завантаження дифузорів стружкою проводилась вручну. Проте, вже на території заводу було прокладено майже 400 м рейкових під'їзних шляхів, по яких штовхали вагонетки . Енергетичною базою служила парокотельня потужністю 36 кінських сил, яка працювала на дров'яному паливі. Освітлювався завод гасовими лампами. Застосування дифузорів для отримання соку повністю витіснило преси, які на цукрових заводах України проіснували ще до 90-х років XIX ст.

На фотокартці 1901 року зображено загальний вигляд Грушківського цукрового заводу Цікаво,,що за всі роки існування зовнішній вигляд основних будівель майже'не змінився. Грушківська цукроварня взяла кредит у банку та вчасно вступила в дію. У 1873 році територію Російської Імперії охопила економічна криза, яка зачепила легку, харчову промисловість, торгівлю, кредитну систему та негативно вплинула на цукрову промисловість. Впав попит на цукор, вартість його знизилась на 20-25%, внаслідок цього понизився загальний рівень виробництва цукру. Пропрацювавши 4 роки в умовах кризи, в 1877 році підприємство не змогло розрахуватись із Київським комерційним банком за позику, отриману раніше, і змушене було продати рухоме майно заводу департаменту уділів . У наступних 1878-1881 рр. керівництво заводу здійснювалось спільно представниками Київської удільної контори і представниками компанії.

Але вже в 1882 році завод та навколишні землі повністю перейшли в розпорядження Київської удільної контори, яка здавала його в оренду. Досить довгий час його орендаторами були німецькі барони Шмідт і Гінсбург. Починаючи з 1904 року аж до націоналізації його Радянською владою в 1918 році, його головним орендатором, але по суті господарем став Леонід Тимофійович П'ятаков, який на той час був головним інженером Київської удільної контори.

Власники цукроварні до 1884 року відправляли в різні кінці Росії та на експорт цукор і доставляли необхідне обладнання з залізничної станції Любашівка. Зв'язок з останньою здійснювався гужовим транспортом по 'рунтовій дорозі, яка з'єднувала Київ та Одесу і проходила через Умань і Любашівку.

У 1872 році паралельно з будівництвом Грушківськоїцукроварні в місті Житомирі було створено акціонерне товариство на чолі з інженером-залізничником Хом'яковим. Воно почало будувати вузьку залізничну колію, яка зв'язувала міста Житомир, Вінницю, Гайворон та станцію Гонта біля міста Ольгополя (нині Первомайськ).

Будівництво цієї залізничної гілки було вигідне купцям , що скуповували на експорт зерно та іншу сільськогосподарську продукцію, місцевим капіталістам. Ця колія проходила біля Грушківського цукрового заводу, і тут у 1882 році було побудовано невеличку станцію, котру назвали Грушка. Перший поїзд через цю станцію пройшов восени 1884 року.

Спорудження залізниці поблизу цукрового заводу , збільшення площ під посіви цукрового буряку, а також наявність великої кількості дешевої робочої сили сприяли збільшенню потужності цукроварні. Наприклад, якщо у сезон 1891/1892 рр. завод переробив 144,9 тис. берківців (один берковець становить 12 пудів), то в наступному виробничому сезоні продуктивність заводу зросла на 25,1 тис. берковців. Кількість робітників збільшилась за рік на 140 чоловік і склала604 робітника.

Швидкий економічний ріст, розвиток техніки, значне накопичення капіталу на той час дозволили Л.Т. П'ятакову в 1904 році провести реконструкцію заводу, в результаті якої продуктивність виробництва за добу порівняно з 1893 роком зросла майже в півтора рази і склала приблизно 3000 берковців. Від станції Грушка до заводу були підведені залізничні шляхи. Призаводські економії, які займались вирощуванням цукрового буряку, Л.Т.П’ятаков, у свою чергу здав в оренду поміщикам.

Навіть беручи до уваги деяку тенденційність в освітленні стану робітничого класу, перебільшення рівня значимості страйкової боротьби робітників заводу дослідниками радянського періоду, неважко помітити між скупими рядками історичних документів важке життя робітників, зайнятих на будівництві заводу, і нещадну експлуатацію їх з боку адміністрації.

Всі робітники заводу ділились натри категорії: основні, строкові і. сезонні. Основні - це апаратники, слюсарі, токарі, монтери, які працювали на заводі цілий рік. Строкові наймались на період ремонтних робіт, а сезонні, якими були безземельні або малоземельні селяни навколишніх сіл, на виробничий період. Ходили вони на роботу із сіл, розташованих за п'ять-десять км від заводу.

Економічне становище робітників було дуже тяжким. Місячний заробіток найбільш кваліфікованих робітників складав не більше 12 руб. Сезонні робітники отримували вдень 15-20 коп.

"Хатки", де жили кваліфіковані робітники (по дві сім'ї в кожній хаті), поступово розбудовувались. З розширенням виробництва робітники розміщувались у казармах, а при їхньому заповнені будувались землянки та напівземлянки, деякі з них проіснували ще до 40-х років XX ст. Ще в гірших житлових умовах жили сезонні робітники. Робочий день на заводі тривав 12 годин, а в економіях -15-18 год.

Умова Я.Лукіна із М.Строгановою від 2 серпня 1872 року була доповнена таким пунктом: якщо хто з робітників буде "виявляти грубість", то його потрібно негайно звільнити. Орендатори, які досить часто змінювались, головною метою мали отримання максимального прибутку за цей короткий термін. Досягалось це і шляхом тяжкої експлуатації робітників, і системою продуманих штрафів, що досить часто породжували стихійні протести серед робітників.

Про це свідчить і той факт, що ще в травні 1873 року адміністрація цукрозаводу звернулась до Балтського повітового жандармського управління з проханням: встановити за підприємством поліцейський нагляд. Тоді ж цукрозавод був підпорядкований п'ятому стану поліції, розміщеному в Голованівську, і сюди надіслали одного соцького та двох десяцьких. Крім того на заводі було декілька наглядачів, які отримували заробітну плату більшу ніж кваліфіковані робітники.

Вже в 1904 році завод обслуговував поліцейський стан міста Саврані, а починаючи з 1906 року - волосний урядник М.Д. Медведков, який проживав на території заводу .

Не кращим був соціальний рівень життя робітників. У Подільській губернії в 1882 році на 20 тис. населення працював один лікар, а із 110 жителів лише один вчився в школі. На цей рік у нашій цукроварні не існувало ні медичного обслуговування, ні школи.

Лише в 1900 році був відкритий фельдшерський пункт, що розміщувався в приміщенні 'уральні, яка на той час уже не працювала. Фельдшером працював Адам Адамовим Афельтович, трудолюбива і благородна людина. Він ніколи не відмовляв робітникам, коли хтось попросить відвідати хворого члена сім'ї. Не рахуючись ні з часом, ні з погодою, він завжди поспішав людям на допомогу. Користувався Адам Адамович заслуженим авторитетом і серед жителів навколишніх сіл, які зверталися до нього за допомогою. Протягом 35 років А.Афедьтович ділив з робітниками заводу і радість, і горе.

Медичне обслуговування було вигідне як робітникам, так і адміністрації. Тому вже в 1904 році при заводі відкривають лікарню, хоча і примітивною вонабула, бо складалася з приймального покою та палати на два ліжка, все ж це давало змогу краще обслуговувати хворих.

На три роки раніше, в 1897 році, відкрили церковно-парафіяльну школу, де головним викладачем був священик з с. Шамраєвого. У ній навчали дітей робітників Закону Божого та початкових відомостей з граматики, арифметики. Розмістили її в одній із 20 хат, споруджених для кваліфікованих робітників селища. В одній половині разом навчалися учні трьох класів, а в іншій - жив учитель. У 1901 році в школу прийшла працювати молода вчителька Ірина Петрівна Замотайло. На фотографії 1901 року добре видно і школу, і тодішніх учнів, а також молоду вчительку серед них.

Ірина Петрівна походила з бідної трудової сім'ї. Батько був капельмейстером у м. Умані, мати померла молодою. Здобувши на батькові трудові копійки освіту, вона прищеплювала дітям любов де людей, повагу до праці, схильність до доброти і правди.

Школу відвідували здебільшого восени та весною, коли можна буле ходити без верхнього одягу та взуття. Взимку навчалися лише ті учні, чиї батьки мали змогу одягати їх та взувати. Часто Ірина Петрівна після праці в школі поспішала до своїх учнів додому і там продовжувала з ними науку. Вчителька стає душею заводської молоді. Організувала драматичний гурток, на якому в період першої російської революції читали нелегальну літературу. В 1904 році було відкрито четвертий клас, і в школі вже працювали два вчителі. У такому вигляді школа проіснувала до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Політичне життя в робітничому селищі розвивалось у загальноросійському руслі, робітники заводу не стояли осторонь віл тієї політичної боротьби, яка розгорталась на території імперії.

Вже в перші роки XX ст. серед робітників розповсюджується нелегальна література, появляються перші прокламації, через Є.В.Рожнятовського підтримуються активні зв'язки з Одеським!! організаціями РСДРП. Активними учасниками цієї роботи були робітник]! заводу С.Т.Поступальський, Д.Л.Скопенко, Г.Ю.Кравченко та інші. Члени гуртка вели пропагандистську роботу і серед селян, мобілізованих в армію під час російсько-японської війни.

Багато зробив для пропаганди нових ідей серед робітників син головного орендатора заводу Леонід Леонідович П'ятаков, який після закінчення Київського політехнічного інституту з 1907/1908 виробничого сезону працював на заводі змінним інженером. У майбутньому Л.Л.П'ятаков - активний учасник боротьби за радянську владу в Києві, член центрального виконавчого комітету -України. Загинув у 1918 році. Його іменем названа вулиця в столиці нашої держави.

Революційні події 1905 року з часом охопили і Грушківську цукроварню. Весною 1906 року на заводі спалахнув страйк. Були висунуті такі вимоги до адміністрації: підвищити заробітну плату. скоротити робочий день до 8-9 годин, налагодити кращі побутові умови для робітників. На переговори з адміністрацією на чолі з директором Коліним прибула делегація в складі 7 чоловік, яку очолив Леонід Мельник.

Адміністрація погодилася на деяке підвищення заробітної плати в цехах, де була шкідлива для здоров'я робота, але інші вимоги не задовольнила. Незначне підвищення заробітної плати похитнуло ряди невдоволених і через4 дні страйк припинився.

Через півтора місяця застрайкували робітники економій. Для припинення страйку з губернського управління був присланий полк, який розмістили в заводській казармі та економіях. Селяни не пішли працювати за мізерну плату, а полк був змушений затриматись аж до осені, солдат використовували на сільськогосподарських роботах.

Завод після політичних негараздів 1905-1907 років набирав силу, поступово розбудовувався, впроваджувались у виробництво нові технічні досягнення. Одне із них - це електричний цех цукроварні, зображений на фотографії. Він був невеликий , генератор давав електроенергію, якої вистачало лише на освітлення. Парова машина все ще залишалась головною енергетичною базою.

Головний орендатор П'ятаков жив у Києві, а на завод приїздив в основному влітку, досить часто з родиною. Бухгалтерія змушена була щоденно відправляти йому звіти про роботу заводу в Київ. Кожен день кур'єр їздив у Голованівськ, де було найближче поштове відділення, і відправляв кореспонденцію. Це було невигідно, тому літом 1910 року при заводі було відкрито поштове відділення, яке називалось "П'ятакове" . Воно обслуговувало і населення Даниловобалківської волості.

З початком імперіалістичної війни 1914 року на цукроварню прибув Л .Т.П'ятаков. Дбаючи про власне підприємство, він вирішив будь-що домогтися того, щоб на війну не забрали кадрових робітників, які були йому, необхідні. Хоча він і домігся через Подільського генерал-губернатора їхнього звільнення від мобілізації в армію, на фронт все ж було взято декількох чоловік, серед них слюсаря Володимира Крюкова, монтера Семена Злодюшка і токаря Миколу Шевченка. Продуктивність заводу в роки війни не знижувалась, за сезон 1914/1915 років завод не зменшив обсягів виробництва і переробив 650 тис. центнерів буряку.

Ульяновський район: сторінками історії та сьогодення (матеріали І учнівської науково-краєзнавчої коференції), Кіровоград 2007, ст. 67 – 75.

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

Курс на колективізацію був проголошений XV з'їздом ВКП(б) у 1927 р., а з 1929 р. почалося її насильницьке форсоване здійснення.

Причини колективізації

Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов'язаний із переходом селянства до колективного виробництва. Форсована колективізація, як і форсована індустріалізація, здійснювалася в рамках єдиної політики "соціалістичного штурму".

Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло: завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі;

- забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;

- ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.

Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу. В Україні колективізацію планувалося завершити в основному (тобто об'єднати в колгоспи 70% селянських господарств) до кінця 1930 р. Такі нереальні терміни можна було забезпечити лише насильницькими методами.

Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика "ліквідації куркульства як класу", в результаті якої було знищено понад 200 тисяч (за офіційними даними) селянських господарств. Жертвами репресій у процесі розкуркулювання стали понад 1 млн. осіб. Особливо трагічною була доля тих селянських родин, яких виселяли на Північ і в Сибір.

Узагалі ж, "політика ліквідації куркульства як класу" стала засобом тиску на все селянство, оскільки куркулем чи його "підголоском" могли назвати кожного, хто не бажав вступати до колгоспу.

Таким чином, у ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства.

Прискорення темпів колективізації дезорганізувало аграрний сектор: індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими.

У зв'язку з цим наростали кризові явища в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої сільськогосподарської продукції. Така ситуація зберігалася до 1934-1935 рр.

Голодомор 1932-1933 рр.

Не дивлячись на значне скорочення рівня сільськогосподарського виробництва, плани здачі продукції державі зростали. У 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був нереальним.

Щоб забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів - аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план, переводилися на блокадне положення - підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося.

Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим - одним із головних винуватців геноциду українського народу.

7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності": розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за "пом'якшуючих обставин" - позбавленням волі на строк не менше 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. осіб, у тому числі до розстрілу - 2,1 тис. осіб. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків.

Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 1932-1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5-5 млн. осіб.

Однієї трагедії голоду досить, щоб назавжди засудити сталінізм, режим тоталітарної влади. Людські втрати голодомору 1932-1933 рр. перевершують усі відомі в новітній історії випадки геноциду.

Наслідки колективізації

Сільське господарство стало колгоспним. На кінець 1932 р. в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. На кінець 1937 р. - 96%.

На селі було утверджено командну економіку з повним підпорядкуванням колгоспів державній владі. Колгоспи були поставлені в такі умови, які різко обмежували їх господарську самостійність і підприємництво, культивували зрівнялівку, безгосподарність,позбавляли економічних стимулів розвитку. Суцільна форсована колективізація призвела до тривалої дезорганізації і деградації аграрного сектора.

Ліквідовано так зване куркульство як клас не тільки економічно, а й фізично.

Страшним наслідком колективізації став голодомор 1932-1933 рр. Завдяки колективізації було отримано засоби для задоволення потреб індустріалізації, забезпечено індустріальний стрибок.

Наприкінці 30-х років сільське господарство стало виходити на рівень продуктивності, що існував на початку суцільної колективізації, колгоспи почали виходити із кризи.

Держава зробила чимало для зміцнення колгоспного ладу. Відбулося зменшення податкового тиску на колгоспи, селянам залишалася вся продукція, вироблена понад план державних поставок. Зміцнювалася матеріально-технічна база села. У середньому за рік в Україні ставало до ладу 73 машинно-тракторних станції (МТС). МТС обслуговували майже всі колгоспи (з іншого боку, створюючи розгалужену систему МТС, держава забезпечувала собі контроль над діяльністю колгоспів). З метою подолання безгосподарності, стимулювання праці селян у колгоспах створювалися постійні бригади і ланки, за якими закріплювалися засоби виробництва, худоба, земельні ділянки. Запроваджувалася прогресивно-відрядна оплата праці, преміювання натурою. Поліпшувалися побутові умови на селі.

Однак ефективність господарювання залишалася низькою. Командно-бюрократична система управління сільським господарством фактично стала гальмом його розвитку.

http://pidruchniki.com/1541021844775/istoriya/kolektivizatsiya_ukrayinskogo_sela

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА (1939–1945)

Україна в другій світовій війні

1 вересня 1939 р. розпочалася Друга світова війна. їй передувала таємна угода керівників нацистської Німеччини і більшовицького Радянського Союзу - Адольфа Гітлера та Йосипа Сталіна, кожен з яких прагнув володарювати у світі. Вожді на свій розсуд вирішили долю багатьох народів Європи. За їхньою згодою західноукраїнські землі відійшли до складу Радянського Союзу. На приєднаній території радянська влада запроваджувала такі самі порядки, як і в Східній Україні. Але мир між Німеччиною й СРСР був нетривким.

22 червня 1941 р. - Німеччина напала на Радянський Союз. Війна Радянського Союзу проти Німеччини увійшла в історію під назвою Великої Вітчизняної.

Землі України зазнали ударів ворога вже в перші години війни, а Україна стала безпосереднім полем бою. На ній точилися криваві битви, що призводили до страхітливих руйнувань і загибелі мільйонів солдатів і мирних жителів.

Бійці й командири Червоної армії - так називалися збройні сили СРСР - проявили масовий героїзм, але змушені були відступати. Від 11 липня по 26 вересня 1941 р. тривала героїчна оборона Києва. Тоді в полоні опинилися понад 600 тис. солдатів та командирів. Через рік від початку війни українські землі було повністю окуповано німецькими військами та їхніми союзниками.

Українські землі окупанти прагнули перетворити на постачальника продовольства та сировини. «Новий порядок», встановлений нацистами, відзначався винятковою жорстокістю. Окупанти закатували близько 5 млн мирного населення та військовополонених. До Німеччини на примусові роботи було відправлено близько 2,5 млн юнаків та дівчат.

Звільнення України від загарбників відбувалося в 1943-1944 рр. Важливе значення для звільнення українських земель мала битва за Дніпро. 6 листопада 1943 р. військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала Миколи Ватутіна було звільнено Київ. У грудні почався загальний наступ радянських військ на Правобережній Україні.

Важливу роль у розгромі окупантів на загарбаних українських територіях відігравав рух Опору.

У лісовій та лісостеповій зонах Сумщини та Чернігівщини діяли сотні партизанських загонів, великі з'єднання під командуванням Сидора Ковпака, Олексія Федорова та ін. На Волині й в Поліссі розгорнувся широкий самооборонний повстанський рух. Було створено Українську повстанську армію (УПА). Населення вступало до УПА або надавало їй всіляку підтримку. УПА воювала як проти гітлерівських загарбників, так і проти Червоної армії, прагнучи створити незалежну Українську державу.

На початку жовтня 1944 р. було визволено територію України в кордонах 1939 р., а наприкінці жовтня - й Закарпаття.

За звільнення рідної землі наш народ заплатив найвищу ціну: у лавах Червоної армії воювали понад 6 млн українців, з них З млн - загинули. Загалом від 8 до 9 млн громадян України віддали своє життя в цій війні.

http://edufuture.biz/index.php?title

ВІДБУДОВА

Україна в період повоєнної відбудови (1944 – 1953 рр.)

Визволення території України в кордонах 22 червня 1941 р. завершилося 8 жовтня 1944 р. Утім її облаштування почалося задовго до цього дня.

Ще у 1943 р. з евакуації почало повертатися цивільне населення, відбудовувалися й відновлювали свою діяльність підприємства, перш за все на Сході України. Причому головні зусилля спрямовувалися на галузі важкої промисловості й енергетики. Якщо на 1943 р. незруйнованими залишалися тільки 1/5 промислових підприємств, то за період до 1950 шляхом надзвичайного напруження сил і без того знекровленої війною республіки обсяг промислової продукції досяг довоєнного рівня і навіть перевищив його.

У ході війни Україна втратила близько 9 млн чоловік. У середньому у кожній з областей залишилося від 50 до 70 % довоєнної чисельності населення. Демографічну ситуацію ще більше ускладнив голод 1946 – 1947 років, спричинений неврожаєм, недбалим керівництвом сільським господарством і традиційно жорстким і недовірливим ставленням комуністичного режиму до селянства. Голод охопив південні і східні області й коштував Україні понад 1 мільйон життів.

Після війни помітно змінилася етнічна структура населення України. В Україні не залишилося німців, було повністю знищене єврейське населення і повоєнна єврейська громада України складалася лише з тих, хто повернувся з евакуації. Натомість різко почала зростати питома вага росіян. Особливо багато російських робітників приїхали відбудовувати підприємства важкої промисловості Донбасу, а згодом залишилися там назавжди. Тяжкого потрясіння зазнав Крим. Радість перемоги там для багатьох обернулася трагедією не меншою, ніж німецька окупація. Скориставшись війною, радянське керівництво наважилося нарешті звільнити привабливі землі півострова від небажаного корінного населення. У травні 1944 р., тільки-но з Криму було вибито останніх гітлерівців, почалася широкомасштабна операція з примусової депортації кримських татар, а також представників інших національностей: греків, болгар і вірменів, усього близько 225 тис. чоловік. На звільнені таким чином землі прибули переселенці із центральних областей Росії.

Етнічна ситуація у Західній Україні безпосередньо залежала від врегулювання питання кордонів. За домовленістю керівництва Радянського Союзу з урядом відродженої Польщі кордон між обома державами повинен був пролягти майже по „лінії Керзона”, запропонованій як лінія українсько-польського розмежування ще в грудні 1919 р. Польща остаточно відмовлялася від західноукраїнських земель, отримавши територіальну компенсацію на заході за рахунок розгромленої Німеччини. Щоправда, за Польщею залишалися населені українцями Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина. Остаточно лінію кордону встановили договором від 16 серпня 1945 року. Відносно кордону 1941 р., СРСР відмовлявся на користь Польщі від території Надсяння з містами Любачів і Перемишль (Пшемисль). За радянсько-польськими домовленостями передбачався обмін населенням: поляки з території Західної України повинні були перебратися до Польщі, а українці з територій, що залишалися за Польщею, – до УРСР. На 1947 р. Україну покинули понад 800 тис. поляків. Вони переселилися переважно на території щойно приєднаних до Польщі Силезії та Померанії, звідки примусово виселили мало не 6 млн німців. Наприклад, польська громада Львова чи не повністю переїхала до Вроцлава (німецький Бреслау). В Україну ж добровільно, а здебільшого примусово, перебралися близько 500 тис. українців.

На початок 1947 р. у польському Підкарпатті (Лемківщина) залишалося ще 150 тис українців. Ні за яких умов вони не бажали покидати батьківську землю. Проти цієї групи населення було застосовано найбільш жорстоких заходів. Навесні 1947 р. польським і радянським керівництвом було сплановано й реалізовано депортаційну операцію „Вісла”. Район проживання українців було блоковано польськими, радянськими і чехо-словацькими військами, після чого польськими армійськими частинами і силами держбезпеки почалося „зачищення” місцевості. У ході операції було придушено відчайдушний опір загонів УПА, загинуло понад 10 тис. мирних жителів. Решту українців примусово переселили подалі від радянського кордону – в Силезію, Померанію, Східну Пруссію. Останнє уточнення радянсько-польського кордону відбулося в лютому 1951 р. До складу УРСР перейшов багатий на поклади вугілля прикордонний район з містами Белз і Червоноград (Христинопіль), натомість Польща одержала район Карпат у верхоріччі Сяну з містечком Устрики-Долішні (Устшики-Дольне). Наслідком масштабних депортацій і переміщення населення стало те, що українсько-польська етнічна межа фактично збіглася з державним кордоном.

Міжнародне визнання прав Радянського Союзу на Західну Україну поставило український визвольний рух у вкрай важке становище. Подальша збройна боротьба ставала безперспективною, а після загибелі 5 березня 1950 р. головного командира УПА Романа Шухевича повстанський рух звівся до розрізнених дій окремих партизанських загонів у карпатських передгір’ях та підпільних груп у містах. За кілька років їхня діяльність згасла.

У червні 1945 р. до складу УРСР увійшло Закарпаття. У жовтні 1944 р. край було визволено від німецько-угорських військ. Формально Підкарпатська Русь повинна була повернутися до Чехо-Словаччини, але фактично там встановилася влада радянської військової адміністріції. Зрештою чехо-словацьке керівництво змушене було змиритися з втратою цієї території.

За радянсько-румунським договором від 10 лютого 1947 р. між обома державами встановлювався кордон, визначений ще 1940 р. Північна Буковина і Південна Бессарабія знову ввійшли до складу УРСР як Чернівецька й Ізмаїльська області. Відновлювалася Молдавська РСР. Тож в умовах тоталітарного режиму більшу частину української етномовної території було зібрано в межах єдиного територіально-адміністративного утворення – Української Радянської Соціалістичної Республіки. Щоправда від українського масиву назавжди було відірвано його західні (Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина) і східні (Східна Слобожанщина, Кубань) окраїни.

http://ukrmap.su/uk-uh11/477.html

АФГАН

(1979—1989)

Війна … без оголошення війни. Як це було.

На засіданні Ради оборони СРСР у листопаді 1979 р.  було вирішено, що  радянські війська буде введено до Афганістану  начебто для надання  допомоги прорадянської   Народно-демократичній партії  (НДПА) у боротьбі із внутрішньою «контреволюцією». Історична  відповідальність за початок військової агресії СРСР супроти незалежної республіки Афганістан й до нині в найбільшій мірі лягає на тодішніх:  Генсека  КПРС Л.Брєжнєва , Міністра оборони СРСР Д. Устінова,  Міністра закордонних справ А. Громико, Секретаря ЦК КПРС з питань ідеології М. Суслова.  Вважалось, що присутність  радянських військових частин   допоможе прорадянськи налаштованій  НДПА  ліквідувати збройний супротив непримиренної афганської опозиції, котра представляла    ісламський за духом   рух опору,  й таким чином стабілізувати  соціальну обстановку. Отже,  25 грудня 1979 року радянські війська   на територію суверенного Афганістану  було введено  без офіційного оголошення війни.  Наприкінці грудня 1979 року Генеральна Асамблея ООН засудила військову інтервенцію СРСР супроти незалежної Республіки Афганістан. У цей же час з протестом супроти радянської агресії в Афганістані виступили  уряди 104-х  демократичних країн світу. Висловлюючи  протест супроти  чергової радянської агресії, збірні команди спортсменів-олімпійців,  котрі представляли  21 країну світу   відмовилися брати участь у Московській олімпіаді 1980 року.

За десять років війни в Афганістані загинуло 3360 громадян України,  8 тисяч стали каліками, без батька чи матері  залишили тисячі дітей.  В  Афганістані  поклали свої голови 700-т   солдат та офіцерів, які народилися в Києві.  В Афганістані воювало так багато наших земляків, що окремі військові частини  військовослужбовці, поміж собою, називали «українськими».  Статистика засвідчує, що  кожен четвертий військовослужбовець, який перебував у складі «Обмеженого контингенту  радянських  військ в Афганістані»  був українцем.

http://volianarodu.org.ua/

Акт проголошення незалежності

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося:

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України.»

За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна.

Референдум

На підтвердження Акту проголошення незалежності, Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. республіканський референдум. Він був потрібен, щоб нейтралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях республіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президентом СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладення нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгортатимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен громадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

Із 37885,6 тис. громадян України, котрі були внесені до списків для таємного голосування, взяли участь у голосуванні 31891,7 тис. (84,18 %). Із них позитивно відповіли 28804,1 тис. виборців (90,32 %). Зокрема, у Криму відповіли на запитання референдуму «Так, підтверджую» 54,19 % громадян, у Севастополі — 57,07 %; у Донецькій, Луганський, Одеській, Харківській областях підтвердили Акт про незалежність понад 80 % виборців; в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях за незалежність проголосувало понад 95 %, у решті областей — понад 90 % громадян.

За результатами референдуму вже ні в кого не могло бути сумніву, чи український народ хоче мати свою самостійну державу. Втретє за 350 років від Визвольної війни середини XVII століття Україна здобула самостійність. Головним завданням стало збереження незалежності й суверенності Української держави, недопущення помилок, зроблених на двох попередніх етапах існування державності, — у середині XVII ст. і в 1917—1920 рр.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Проголошення_незалежності_України_1991

Помаранчева революція

23 листопада 2004 року, через два дні після другого туру президентських виборів, у містах Західної України, Києві й ряді інших міст і обласних центрів почалися масові мітинги в підтримку кандидата від опозиції. Основною ареною народного невдоволення став Майдан Незалежності, де зібралося, за різними оцінками, від 100 до 500 тисяч протестувальників з усієї країни.

31 жовтня 2004 року відбувся перший тур виборів президента України, за результатами якого перемогли Віктор Ющенко (Блок Віктора Ющенка «Наша Україна») та Віктор Янукович (Партія регіонів), які набрали 39,87% та 39,32% голосів відповідно. Наступний тур виборів пройшов 21 листопада 2004 року. З оголошенням попередніх офіційних результатів голосування стало зрозуміло, що вони відрізняються від даних екзит-полів. За твердженням переважної більшості міжнародних організацій, другий тур пройшов з брутальними порушеннями виборчого законодавства та прав людини, з застосуванням технологій загальнодержавного фальшування результатів голосування, в тому числі і з втручанням в електронну систему підрахунку голосів в Центральній виборчий комісії.

23 листопада мітинги й пікети почалися не лише на майдані Незалежності в Києві, а й також перед будинками Адміністрації Президента, Верховної Ради, уряду а також в ряді обласних центрів. Відмітним знаком демонстрантів став помаранчевій колір — колір передвиборної кампанії Ющенка (прихильники Януковича використали білий то голубий кольори). Міські влада Києва, Львова та декількох інших міст відмовилися визнати законність офіційних результатів, а сам Ющенко, відмовляючись визнавати офіційні результати виборів, прийняв із трибуни Верховної Ради символічну присягу перед народом України як новообраний президент.

Наступного дня переговори між владою та опозицією зайшли у глухий кут, оскільки позиція Ющенка не передбачала іншого результату переговорів, крім проголошення його президентом. Ющенко почав переговори з діючим президентом Леонідом Кучмою, бажаючи мирним шляхом домогтися визнання своєї перемоги, але, після оголошення остаточних результатів, згідно з якими переможцем був визнаний Янукович, Ющенко виступив перед своїми прихильниками в Києві, закликавши їх почати «Помаранчеву революцію» і за допомогою страйків паралізувати діяльність уряду, змусивши владу не визнавати результати виборів. Ющенка підтримали Олександр Мороз та Анатолій Кінах, які також болотувались у Президенти, а також його політична соратниця по коаліції «Сила Народу» Юлія Тимошенко.

В ці дні країна опинилась на межі повномасштабної політичної та економічної кризи, і лише завдяки конструктивним діям основних політичних гравців, зокрема голови Верховної Ради Володимира Литвина, а також міжнародних посередників Хав'єра Солани, Валдаса Адамкуса, голови ОБСЄ Яна Кубіша та Олександра Кваснєвського, змогла швидко вийти з критичного стану.

25 листопада Верховний Суд України заборонив друкувати офіційні результати виборів, а 27 листопада Верховна Рада України визнала результати виборів недійсними і оголосила недовіру ЦВК.

3 грудня Верховний Суд України після багатоденного обговорення визнав численні факти порушення законів і Конституції України в ході виборів, у результаті чого вимоги Ющенка були частково задоволені — зокрема, результати другого туру голосування були оголошені недійсними і було призначено повторне голосування. Для його проведення 8 грудня Верховна Рада змінила склад Центральної виборчої комісії й прийняла виправлення до закону про вибори президента з метою перекрити основні канали фальсифікації виборів. У пакеті з ними була затверджена конституційна реформа, що обмежує владу президента України й передає частину його повноважень кабінету міністрів і парламенту.

У ході повторного голосування, проведеного 26 грудня 2004 року, з результатом 51,99% переміг Віктор Ющенко (Віктор Янукович набрав 44,20% голосів). Спроба прихильників Віктора Януковича опротестувати результати повторно проведеного другого туру виборів не принесла результатів, і ще до закінчення судового засідання Віктор Ющенко був офіційно визнаний обраним Президентом України в публікації «Урядового Кур'єра» (що означає офіційне закінчення виборів). 23 січня 2005 року Віктор Ющенко офіційно склав присягу і заступив на посаду Президента України.

Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьом спостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербії та продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій.

http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Month=11&Day=23

Євромайдан

24 листопада 2013 року в Києві у зв'язку з відмовою уряду підписати договір про асоціацію з Євросоюзом на майдані Незалежності відбувся найбільший мітинг опозиції за період президентського правління Віктора Януковича, який зібрав за різними оцінками від 60 до 150 тисяч чоловік. Масові заходи протесту, що охопили Україну від цього дня, привели до повалення правління президента Януковича і його втечі за межі країни у лютому наступного року.

Починаючи з 2007 року між Україною та ЄС проводилися тривалі переговори щодо підготовки Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, яка мала надати Україні змогу перейти до політичної асоціації та економічної інтеграції. Підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною планувалося 28 листопада 2013 року у Вільнюсі, але 21 листопала Кабінет Міністрів України вирішив призупинити процес підготування до укладання Угоди на невизначений термін.

Під вечір 21 листопада, невдовзі після оприлюднення рішення уряду, люди стали самоорганізовуватися через соціальні мережі і в Києві на Майдані Незалежності близько 22:00 пройшов невеликий мітинг за участю близько 1500 осіб, найактивніша частина з яких лишилась на ніч попри прийняту цього ж дня судову заборону про проведення на Майдані незалежності будь-яких акцій. На мітинг 22 листопада вже зібралось близько 6 тисяч чоловік. Аналогічні заходи цього і наступного дня пройшли на центральни площах у Донецьку, Івано-Франківську, Луцьку, Харкові, Хмельницькому та Ужгороді, а також в ряді міст Європи, США та Канади за участю української діаспори.

24 листопада на майдані Незалежності відбувся найбільший мітинг опозиції за період президентського правління Януковича, який зібрав за різними оцінками від 60 до 150 тисяч чоловік. «Євромайдан» одноголосно прийняв вимогу відставку уряду Азарова, скасування рішення уряду про відмову від асоціації ЄС, підписати «Угоду про асоціацію України та Євросоюзу» на саміті у Вільнюсі, звільнити з ув'язнення Юлію Тимошенко, а також звернення до країн Заходу із закликом запровадити персональні санкції проти Януковича та представників його влади. На площі Незалежності почалось встановлення наметів протестувальників, пікетування Кабінету Міністрів. 26-27 листопада студенти ряду київських вузів оголосили про попереджувальні страйки, в яких взяло участь до 15 тисяч людей, а також відбулось об'єднання мітингарів з площ Незалежності та Європейської, коли до громадських активістів приєднались представники опозиції.

Події 30 листопада стали переломними - силами спецпідрозділу «Беркут» із застосуванням вибухових пакетів і невиправданої фізичної сили влада здійснила спробу розігнати близько 400 протестувальників, які перманентно залишались на ніч на майдані Незалежності. Жорстокість і свавілля правохоронців щодо протестувальників і журналістів, які висвітлювали події, викликала осуд з боку великої частини суспільства і надала наступним протестам нового змісту, змістивши акцент протестів із проєвропейського на антиурядовий, а також додавши їм масовості.

Починаючи з 1 грудня протести в Києві набули небаченої масовості і стали силовими - було захоплено Київську міську адміністрацію, відбулись сутички з правоохоронцями біля будівлі Адміністрації президента, опозиція сформувала Штаб спротиву, прозвучав заклик до загальнонаціонального страйку, на майдані Незалежності та прилеглих вулицях були встановлені намети, двоє депутатів Верховної Ради вийшли з провладної коаліції. У Києві стали регулярними щонедільні віча за участю кількасот тисяч людей, масові маніфестації; центр міста оточили барикади, почалось блокування урядових будівель, військових містечок, а також заміської резиденції президента Януковича. Влада силами спецпідрозділів здійснила кілька невдалих спроб розігнати протестувальників, кількість яких у Києві невпинно зростала за рахунок підтримці жителів різних регіонів України.

Не маючи змоги подолати народний протест, 16 січня 2014 року Верховна Рада з порушенням установленої процедури голосування прийняла ряд законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян, які відкривали шлях до масових репресій мирних громадян. Обурення прийнятими законами привело до жорсткого протистояння з міліцією та внутрішніми військами - бійців «Беркута» стали закидати камінням, петардами, «коктйлями Молтова»; у відповідь спецпризначенці застосували спецзасоби, водомет, зброю. 22 січня під час протистоянь на вулиці Грушевського з вогнепальної зброї було вбито 3 протестувальників, деяких з них почали викрадати і вбивати на околицях Києва.

З цього дня силові протести пройшли в ряді обласних центрів - до 27 січня було захоплено обласні адміністрації в 10 містах Західної та Центральної України, ряд міністерств, а сутички з міліцією, якій допомагали найняті банди молоді, відбувались практично в усіх великих містах країни.

http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Month=11&Day=24

Революція гідності

Після ухвалення напередодні Верховною Радою України з порушенням установленої процедури законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян, 19 січня 2014 року в Києві почалось силове протистояння з режимом президента Віктора Януковича, яке закінчилось через місяць його втечею з країни.

У зв'язку з відмовою уряду Миколи Азарова підписати договір про асоціацію з Євросоюзом 24 листопада 2013 року на майдані Незалежності в Києві відбувся найбільший за період президентського правління Януковича мітинг опозиції, який зібрав від 60 до 150 тисяч чоловік. Протестувальники вимагали відставки Азарова, скасування рішення уряду про відмову від асоціації з ЄС, звільнення з ув'язненого колишнього прем'єр-міністра Юлії Тимошенко і прийняли звернення до країн Заходу із закликом запровадити персональні санкції проти Януковича та представників його влади.

На площі Незалежності почалось встановлення наметів протестувальників, яких підтримали студенти ряду київських вузів, котрі оголосили попереджувальні страйки, і ряд громадських організацій та політичних партій. 30 листопада силами спецпідрозділу «Беркут» із застосуванням невиправданої фізичної сили влада здійснила спробу розігнати мітингувальників, проте це привело до ще більшої хвилі протестів, які з 1 грудня набули політичної спрямованості і стали силовими - було захоплено Київську міську адміністрацію, центр міста був оточений барикадами, почалось блокування урядових будівель, військових містечок, заміської резиденції президента Януковича, біля адміністрації якого відбулись сутички з правоохоронцями.

Не маючи змоги подолати народний протест, 16 січня 2014 року Верховна Рада з порушенням установленої процедури голосування прийняла ряд законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян, які відкривали шлях до масових репресій мирних громадян. Обурення прийнятими законами привело до жорсткого протистояння з міліцією та внутрішніми військами - бійців «Беркута» стали закидати камінням, петардами, «коктейлями Молтова»; у відповідь спецпризначенці застосували спецзасоби, водомет, зброю.

Події, що відбулись 19 січня 2013 року на вулиці Грушевського, знаменували початок переходу до силового протистояння із владою - після 200-тисячного мітингу на Майдані Незалежності активісти «Правого сектора» здійснили невдалу спробу штурму кордону охорони урядового кварталу, а у вирі подій зазнали ушкоджень кілька десятків мітингувальників і міліціонерів. З ночі на 20 січня сутички із спецпризначенцями стали перманетними і жорстокими - у відповідь на обстріл феєрверками і закиданнями бруківкою та "коктейлями Молотова" міліція стала регулярно обстрілювати протестуючих гумовими кулями, світло-шумовими гранатами, снарядами із сльозоточивим газом та поливати барикади з водометів.

Попри заяви Віктора Януковича про намір припинити насилля і провести всебічне розслідування інцидентів на вулиці Грушевського, у наступні два дні міліція посилила наступ на барикади і 22 січня під час протистоянь біля стадіону «Динамо» з вогнепальної зброї було вбито перших трьох протестувальників, а переслідування протестуючих почалось не лише в зоні конфлікту, але й на околицях Києва, - їх почали викрадати, піддавати тортурам і вбивати руками як силовиків, так і з допомогою найнятих банд молоді.

З цього дня силові протести пройшли в ряді обласних центрів - до 27 січня було захоплено ряд міністерств в Києві, заблоковано воєнні частини в прилеглик до столиці районних центрах, взято штурмом обласні адміністрації в 10 містах Західної та Центральної України, а а сутички з міліцією відбувались практично в усіх великих містах країни.

Переламним моментом протистояння з владою, яке на цей момент вже іменувався Революцією Гідності, стало 20 лютого, коли Верховна Рада визнала дії силових структур незаконними і проголосувала Постанову про відновлення легітимного Конституційного ладу, що позбавило Януковича можливості впливати на дії уряду. Побоюючись за свою безпеку, у ніч з 21 на 22 лютого він залишив Київ, а згодом - і країну. Наступного дня Верховна Рада України 328-ма голосами народних депутатів усунула його з посади Президента України

За офіційними даними за час акцій протесту у грудні 2013 — лютому 2014 року в Києві було вбито, загинуло від тортур і побиття 108 чоловік, поранено кілька тисяч і кілька десятків вважається зниклими безвісті.

http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Month=01&Day=19&a=P

АТО

1 березня 2014 року Рада Федерації Росії підтримала звернення президента Володимира Путіна про дозвіл на застосування Збройних сил Російської Федерації на території України, у відповідь на що Рада національної безпеки і оборони України, ухвалила рішення привести Збройні сили України в повну бойову готовність та розробила план дій на випадок прямої військової агресії з боку РФ.

Сепаратистські настрої в Криму досягли свого піку після усунення від влади президента України Віктора Януковича - 23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг, на якому міським головою проголошено громадянина Росії Олексія Чалого, а 27 лютого парламент та уряд Криму захопили невідомі озброєні люди, які вивісили над ними прапор РФ. Того ж дня депутати Верховної ради Криму ухвалити рішення про призначення референдуму щодо статусу Криму на 16 березня.

Оскільки ці дії кримських парламентаріїв суперечили чинному законодавству України і упереджуючи можливий силовий сценарій придушення сепаратизму в Криму, 1 березня 2014 року самопроголошений голова Ради міністрів АР Крим Сергій Аксьонов звернувся до президента Росії посприяти у «забезпеченні миру і спокою» на території Криму. У відповідь того ж дня обидві палати Державної думи надали Володимиру Путіну згоду на введення російських військ в Україну. Після цього по всій території півострова відбулись масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських військових баз, захоплення адміністративних приміщень, контроль транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об'єктів.

Попри призупинення рішення кримського парламенту Верховною Радою України, рішення Конституційного Суду України та позицію Ради безпеки ООН, референдум був проведений з численними порушеннями та фальсифікаціями, за присутності великої кількості озброєних російських військових і засвідчив, що нібито 96,77% його учасників підтримали «возз'єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації». 18 березня 2014 року в Москві був підписаний «Договір про прийняття Криму до складу Росії», який 21 квітня був ратифікований обома палатами парламенту РФ. Цього ж дня під час штурму української військової частини у Сімферополі загинув прапорщик Сергій Кокурін, а ще один офіцер був поранений. Всього під час захоплення Криму загинуло є військових, двоє цивільних, дві людини було поранено, а Україна втратила 85% свого військово-морського флоту, та численн військові об'єкти.

Починаючи з другої половини березня в ряді міст Півднія і Сходу України відбулися масові акції направлені на приєднання цих регіонів до Росії. В ході деяких з них проросійські активісти здійснили спроби захоплення державних установ. 12 квітня відбулось перше збройне захоплення адміністративних будівель та райвідділ міліції в Слов'янську (Донецька область) за участі громадян Росії, які вивісили на захоплених будівлях державний прапор РФ. Протягом наступних двох днів аналогічні захоплення відбулись в містах Краматорськ, Артемівськ, Красний Лиман, Дружківка, Єнакієво, Макіївка, Маріуполь, Горлівка, Харцизьк, Жданівка, Луганськ і Кіровське, а в період 28 квітня - 2 травня були захоплені Станиця Луганська, Луганськ, Красний Луч, Первомайськ, Алчевськ, Антрацит, Свердловськ, Стаханов.

У відповідь на це в ніч з 12 на 13 квітня Рада нацбезпеки та оборони України розпочла широкомасштабну антитерористичну операцію (АТО) із залученням Збройних Сил України. Попри це 11 травня в Луганській та Донецькій областях, більша частина яких на цей час опинилась під контролем збройних формувань сепаратистів, був проведений референдум про приєднання до Росії, на підставі якого було проголошено створення Донецької (ДНР) та Луганської народних республік (ЛНР), які 24 травня заявили про своє об'єднання в державу «Новороссія», а також висунули територіальні претензії до України на інші південні та східні області — Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запрорізьку, Дніпропетровську та Харківську - і звернулися до Росії з прохання про входження до її складу.Ситуація на Сході України станом на 25 лютого 2015 рокуСитуація на Сході України станом на 25 лютого 2015 року

Перші бойові зіткнення сил АТО і сепаратистів почалися ще 2 травня, коли в небі над Слов'янськом за допомогою переносного зенітно-ракетного комплексу було збито гелікоптер сил АТО, що дало підстави вважати, що на боці сепаратистів діють кваліфіковані військові фахівці. Це підтвердилося після проголошення ДНР, коли найважливіші посади в ній зайняли громадяни Росії, що мали стосунок до її спецслужб. Починаючи з 22 травня між силами АТО і збройними формуваннями сепаратистів почались регулярні бойові зіткнення - цього дня під Волновахою (Донецька область) відбувся напад на табір сил АТО, в якому загинуло 18 українських військовослужбовців.

26 травня відбулась перша масштабна успішна операція сил АТО - за допомогою авіації та десанту відбувся перший бій за Донецький аеропорт, в результаті якого було знищено до 300 сепаратистів, при цьому українська армія не зазнала жодних втрат. 4 червня сили АТО повністю звільнили Красний Лиман, 13 червня - Маріуполь. Проте наступного дня під Луганськом сепаратисти збили літак Іл-76 Збройних сил України (ЗСУ), унаслідок якого загинуло 49 осіб; того ж дня були здійснені численні напади терористів на блокпости сил АТО, під час яких було вбито 6 військслужбовців. Загалом 14 червня втрати українських силовиків склали 55 чоловік, що стало найбільшою військовою втратою України за часи незалежності. В результаті боїв з 1 по 5 липня силами АТО були звільнені Слов'янськ і Краматорськ, а основні сили проросійських сепаратистів, які значною мірою стали посилюватись громадянами та армійським озброєнням з Росії, і бойові дії перемістились в Горлівку, Донецьк і Луганськ.

Попри те, що, Російська Федерація не визнала ні референдуми, проведені в ДНР та ЛНР, ні їх державний статус, 1 липня 2014 року на 23-й сесії Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва у Європі (ПАСЄ) була ухвалена резолюція, яка зазначила, що «…починаючи з лютого 2014 року, Російська Федерація … порушила всі десять гельсинкських принципів…» і що Росія «продовжує порушувати свої міжнародні зобов'язання з наміром висунути … незаконні домагання на східну частину України», 15 серпня із засудженням залучення до подій в Україні російських військових та військової техніки, що надходить з РФ під виглядом «гуманітарних конвоїв», виступив Генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен, а 28 серпня 2014 року на прохання України та Литви відбулося екстрене засідання РадБезу ООН, у зв'язку із масовим заходом 24 серпня 2014 року російських військових на територію України.

Станом на 24 лютого 2015 року під контролем проросійських сепаратистів та російських військових знаходиться у два рази менша територія, ніж на початку проведення АТО, яка складає близько третини площі Донецької та Луганської областей. За цей час за даними ООН в результаті бойових дій загинуло 5793 і поранено 14,5 тисяч людей, більше мільйона українців стали внутрішніми переселенцями і ще понад 200 тисяч виїхало в Росію. Кількість втрат серед учасників бойових дій важко піддається обліку і за деякими даними загиблими вважаються понад 1400 з українського та 6200 з проросійського боку.

http://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Month=03&Day=01&a=P

ХОЛЬЦМАН

АНАТОЛІЙ ГНАТОВИЧ

(19.02.1919-2002 р.р.)

Народився в сім'ї дворянина Хольцмана Ігната Івановича. Мати -Грібкова Текля Венидиктівна, дочка попа. Батько був головним інженером по будівництву залізних доріг," тому сім'я не мала постійного місця проживання, переїздили з одного місця на інше, в залежності від того де велося безпосереднє прокладання залізниці. Десь в Російській імперії мали власний завод по виготовленні свічок та ламп на 1000 працівників.

Під час революції (1917-1918 рр.) сім'я переїжджає до Японії, де проживали 2 роки (батько, мати і двоє дочок)Потім повернулися на Далекий Схід Росії, у Владивосток. Під час повернення, в дорозі на пароплаві народжується маленький Анатолій. В 1919 р. сім'я переїжджає до Німечини, осідають в Берліні . Тут Анатолій відвідує дитячий садок . Згодом сім'я переїжджає до Румунії, в Бухарест, де й помирає батько Ігнат Хольцман. Мати віддає юнака в царську гімназію, де навчалися обдаровані діти. Закінчує   10   класів   його   навчали  німецькі     монахи.   В   гімназії  вивчає французьку,   німецьку,   грецьку,   латинську,   іспанську,   італійську   мови. Улюбленим предметом була хімія.

В 1938 р. поступає в Бухарестський університет на філософський факультет. Займається балетом, плаванням, боксом. Мав гарний голос і співав 4 роки в оперному театрі в Бухаресті. Мріяв стати оперним співаком. Співав кількома мовами : німецькою, італійською, французькою та румунською.

Талановитий юнак потрапив під вплив румунських комуністів, відвідував гуртки марксизму-ленінізму . Потрапив у "чорні списки" фашистської поліції. Вимушений був переховуватися від румунської поліції, вдома не з'являвся, бо там на нього чекала засада. В 1940 році, без документів вимушений був рятуватися втечею до Кишиньова (Молдавія), до свого друга, від переслідувань поліції.

Не дивлячись на комуністичні переконання Анатолій планував виїхати в Америку, однак в 1940 р. СРСР зайняв Молдавії, Північну Буковину і Бессарабію. Оскільки Анатолій перебував без документів, його посадили на 1 рік з метою з'ясувати його особу. Ув'язнено Анатолія в м.Чернівці.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Ув'язнених з Чернівецької в'язниці відправляють в Сибір на 7 років. Кількість ув'язнених становила 3 тис. чоловік, з них вижило 3-є чоловік, серед них - Анатолій.

В Сибірі тяжко працював : в лісі рубав дерева, брав участь в будівництві мостів через річки, залізничної дороги в напрямку Ленінграду. В 1942 році захворів на туберкульоз та обморозив стопу при температурі 60 градусів морозу. Стопу довелося ампутувати. В Сибірі Анатолій познайомився з найкращим царським хірургом, який взяв його до себе на квартиру, допоміг йому вилікуватися.

Лікар доручив Анатолієві виконувати обов'язки санітара, який повинен був допомагати йому під час проведення операцій, обробляти хірургічні інструменти та обходити хворих.

В 1947 році його звільнили, але документів не видали. З Києва його направили на станцію Грушка. Тривалий час працював на Ульяновському цукровому заводі. В смт.Ульяновці познайомився зі своєю майбутньою нареченою.

В 1953 році йому видали паспорт, але так як у нього був свій дім і своя сім'я він не захотів повертатися до Румунії, де жила його мати (сестри навчалися в Англії та в Амереці, де й залишилися жити).

В 35 років Анатолій Гнатович розпочав свою творчість художника. Постійно читав, займався самоосвітою, його картини кілька разів виставлялися в Кіровограді та в Ульяновці.

Коли закінчили будувати кінотеатр "Мир" йому доручили малювати плакати із зображенням К.Маркса, В.Леніна, Ф.Енгельма. Він все своє життя любив науку, політику. Постійно читав наукові та художні книги на іноземній мові. Добре знав медицину, досконало хімію,фізику, філософію, астрономію, біологію, етику, мистецтво, релігію. (Мав гарну пам'ять та аналітичний склад розуму). Впродовж свого життя познайомився з багатьма

видатними людьми (наприклад з Берією). Він був талановитою , хорошою і розумною людиною. І дуже шкода, що війна зруйнувала його життя, він не зміг закінчити університет та не збулися його мрії він бву далеко від своєї родини і дуже рідко з ними зустрічався (в основному переписувався).

Дуже любив природу: поля, річки, сади, малював пейзажі рідної Ульяновки та портрети своїх рідних.

Маю велику надію, що найближчим часом громадкість міста Ульяновки та Ульяновського краю матиме змогу ознайомитися з творчістю видатного художника - Хольцмана А.Г.