На таких тримається земля,

Завдяки таким ясніє сонце.

Хай святяться ваші імена,

Вірні Україні миротворці.

Наші воїни проявляють героїзм, стійкість, мужність, б'ються за кожен клаптик землі до останнього подиху, до останньої краплі крові, вистоюють і перемагають. Для України ціна цієї перемоги жахлива - тисячі людських життів. Війна - це сльози, невинна кров, руїни, горе. Війна - це смерть, нагла смерть. Гинуть сотні людей.

У   віках   залишиться   великий подвиг    народу,    який    зупинить чорну примару — війну.

І кожна людина на Землі має сказати «ні» війні. Бо великий і подвиг дістається великою кров’ю.

Алєксєєв Микола Васильович 3.09.1983-15.07.2014

Майже щодня дізнаєшся з новин про загибель молодих хлопців, які захищають Україну, про смерть невинних мирних жителів. Оплакуємо їх, хоч і ніколи не бачили в обличчя. А ця звістка про Колю... Яким чудовим він був хлопчиком! Із дитинства самостійний, ввічли­вий, співчутливий і відповідаль­ний. У нього хворів тато, і Коля дуже рано подорослішав - не вередував і не капризував, до­помагав мамі. Він був товарись­кою дитиною, завжди в оточенні друзів, вмів тактовно жартувати.

Багато жителів Ульяновки пам'ятають молодшого сержанта Миколу Васильовича Алєксєєва, який працював у райвідділі міліції помічни­ком дільничного інспектора міліції. Через свою вроджену тактовність він добре спілкувався з людьми - вони йому довіряли. Земляки ціну­вали Миколу за справедливе ставлення, вміння слухати і не робити поспішних висновків. Він любив свою професію - прийшов у правоо­хоронні органи після строкової служби в армії у листопаді 2003 року, яка загартувала його силу духу і тіло. Микола займався спортом - був впевнений, що здорове тіло допоможе бути витривалим у будь-яких обставинах. І все ж таки військова справа була більш йому до душі, а тому він зробив наприкінці 2007 року вибір - пішов служити в армію за контрактом.

Під час відпусток він завжди заходив у райвідділ - своє перше робо­че місце, цікавився справами вчорашніх своїх колег, ділився вражен­нями про армійську службу. Словом, не поривав дружніх стосунків зі своїми друзями.

Сьогодні нам важко повірити, що його немає серед живих. Ми не бачили його мертвим, а значить, у нашій пам'яті він завжди буде жи­вим. Моторошно стає від думки про те, що молода людина, якій жити б і жити, числиться в списках загиблих.

Сніцар Павло Леонідович

10.07.1976-23.07.2014

Як стало відомо, під час звільнення від терористів м. Лисичанська загинув командир військової частини 3011 Національної гвардії України полковник Радієвський О. В.

23 липня саме під час перемовин із терористами про винесення з поля бою поранених та вбитого командира і потрапив під прицільний вогонь командир Кіровоградсь­кого стрілецького батальйону НГУ підполковник Сніцар Павло Леонідович. Підступна смерть обірвала життя прекрасної людини, батька двох малолітніх дітей.

Ця Людина - світоч тепла й добра, людяності й щи­рості, відваги й патріотизму, відданості справі, якій служив, вірності присязі й самовідданості Батьківщині й українському народу, скромності й величності, сміли­вості й ніжності, сердечної любові до батьків, дружини, дітей, до кожного з нас.

Павло Леонідович увібрав у себе ці вічні людські цін­ності від дідусів і бабусь, від батька й матері, від учи­телів, яких любив і поважав, від неньки-України, від народних традицій, від нашої пісні, від співу соловей­ка, від українських оберегів, від вишитих мамою руш­ників на щастя, на долю, на довгії-довгіїліта...

Все це в зрілості переросло, переплавилося у велику любов до батьків, дружини, дітей, родини і -до Вітчизни.

У цей буремний трагічний період у житті нашого на­роду Він із честю виконав свій священний обов'язок перед Батьківщиною: жити - Батьківщині служити. Все робив по совісті, жив за законами совісті, за Божими заповідями. Віриться: його душа болить за всіх нас, його дух витає серед нас. Полковник Павло Леонідо­вич Сніцар назавжди залишиться Батьком, Комбатом. Для України - Героєм, Вірним Сином.

Бойко Юрій Миколайович

07.01.1971-11.08.2014

У мирний час окупація міст, сіл України. Хто міг подумати, що на нашій землі з'являться терористи, які по-звірячому ставляться до народу, обстрілюють мирне насе­лення градами, мов картоплею.

На захист своєї землі стали сини України, залишаючи свої сім'ї, рідних. Одним із них був наш земляк Бойко Юрій Микола­йович - герой, який загинув від негідника-стрільця. Пам'ятаємо його розу­мні очі, велику скромність, доброту, працьовитість, таким він був в дорослому житті. Закінчив вище командне училище, акаде­мію внутрішніх справ, вільно роз­мовляв трьома іноземними мовами. Любив свою професію, був їй відданим.   Користувався   авторитетом серед колег, працюючи в Генеральному   штабі   внутрішніх військ України. Полковник. Палко любив  Батьківщину,  свою єдину доньку. Залишаючи рідну землю, загинув від ворожої кулі, ставши Героєм України.

САВЧЕНКО Олександр Юрійович

15.06.1992-22.07.2014

Народився 15 червня 1992 року в смт. Крижопіль Вінницької області в сім'ї працівників мілі­ції. В школі навчався добре, відвідував різні спортивні гуртки, брав участь у районних і об­ласних змаганнях з важ­кої атлетики. Займав І-ІІІ місця. Має багато спор­тивних нагород і меда­лей. Після закінчення школи навчався в Сева­стополі. Мріяв стати військовим моряком. Після анексії Криму приї­хав додому і добровільно у військкоматі записався на службу у Збройні сили України.

Служив у 24-й механі­зованій бригаді, що ба­зується у м. Яворів Львівської області. На фронт пішов молодшим лейтенантом. Брав участь у боях за визво­лення Луганської облас­ті. Перебував більше місяця в оточенні. Заги­нув у ніч з 21 на 22 липня біля ПП «Должанський»  під  час мінометного обстрілу.

Батько Олександра Юрій Дмитрович наро­дився і виріс у с. Кам'я­ний Брід, де й нині про­живає бабуся Галина Михайлівна Савченко та сім'я рідного дядька Вік­тора Дмитровича Савченка. Отож всі канікули й святкові дні Олександр проводив у Кам'яному Броді, можна сказати, виріс там. У нього бага­то друзів і знайомих у селі, які, як власний біль, сприйняли заги­бель Олександра.

ПОБЕРЕЖЕЦЬ РОМАН БОРИСОВИЧ

23.01.1992 – 21.01.2015

З вістка про загибель в бою під час вико­нання військового обов'язку на Сході країни Романа Побережця об'єднала жителів району. Сльози, сльози і безліч запитань: як, навіщо, за що?.. "Будь проклята вій­на", — шепочуть матері і втирають сльози, а батьки, намагаються їх приховати, не можуть стримати нерво­вого здригання. Сотні лю­дей йшли до будинку, де жив боєць Побережець, щоб віддати йому шану, морально підт­римати родину. Такого напливу народу ніколи не бачили в районі, майже кілометрова колона йшла, супроводжуючи над собою домовину, в якій лежав двадцятитрилітній солдат, а військовий оркестр грав траурні мелодії. Не сила була вимовити слово - сум, біль, розпач і страх скував обличчя  кожного,  і без сліз не можна було дивитися на чоловіків у камуфляжі, які проводжали свого побратима. Їм завтра в бій - невже?.. Ці двадця­ти-, тридцятилітні хлопці, котрим закохуватися, вчи­тися, створювати сім'ї і розвивати державу знають, що таке смерть. Похорон Романа для них, Боже, як

це звучить страшно (!), не перший. А де гарантія, що останній? Відповіді немає, як і немає вороття загибло­му до життя. Домовину з Романом Побережцем опу­скали в землю під мелодію гімну України і залпи пострі­лів, а люди здригалися. Це ж, певно, так звучав і той роковий смертельний пост­ріл, від уламків кулі якого загинув молодий чоловік, котрому двох днів не виста­чило до двадцятитриліття і десятків років до старості.

Шамраївський сільський голова В. В. Осієвський на траурному мітингу на кла­довищі розповів його коро­тку біографію, зіткану бо­лем і надією. Директор школи В. О. Мартиненко говорила, що Романові довелося швидко стати дорослим - у тринадцяти­літньому віці він втратив батька і разом із братом став опорою і помічником для матері.

— У підлітковому віці ді­тям важко сприйняти смерть рідних, але Роман не озлобився на світ, він вмить подорослішав. Його жадоба до життя, друже­любність і стійкість заря­джали інших. А яким він був трудолюбивим! Здава­лося, що вмів усе. Його клас - це перші випускники приміщення нової школи, отож, як найстаршим, їм довелося, щоб прискорити новосілля, працювати з дорослими найбільше, і Роман у цій справі був най­головнішим.     Він    спішив жити, чи то на півсвідомості знав, що йому відміряне коротке життя, чи то натура така була в нього. Змалеч­ку нічого не відкладав на потім - все прагнув зроби­ти відразу. Одружився він рано, був відповідальним за свою сім'ю. Разом із дружиною Людмилою, та­кож    випускницею школи, стали батьками маленької дівчинки, жили в селі.

Строкову службу Роман пройшов по закінченню ПТУ, пишався, що має вій­ськовий фах. 28 Серпня минулого року разом із своїм однокласником Оле­гом Нерубаєм і ще трьома односельцями був мобілі­зований у зону АТО - він був стрільцем-регулювальником другого відділення комендантського взводу 57 бригади, старшим солдатом. Восени отримав поранення, а після лікування у госпіталі побував у короткостроковій відпустці вдома на реабілі­тації. У цей час отримав важкий удар долі - поховав маму, яка вмерла від тяжкої недуги.

Зумів мобілізувати душевні сили, у нього була мета - жити для донечки, дружи­ни, заради пам'яті матері і батька. 16 Грудня разом із односельчанами - воїнами АТО Роман побував у шко­лі на дитячому заході, який організували дев'ятиклас­ники, «Україно, бережи своїх синів». Хлопці скупо розповідали про свою слу­жбу, більше слухали мале­чу і давали їм слушні пора­ди. Хто ж міг подумати тоді, що через місяць у школі поруч із портретом Романа в обрамленні чор­ною стрічкою горітиме по­минальна свіча.

— Не віримо, не хочемо вірити в його смерть, — кажуть перша вчителька Романа Побережця Наталя Федорівна Бордунова і класний керівник Антоніна Степанівна Маланіч. - Це ж так несправедливо!

Вчителі згадують, яким був їх учень, І жодна не сказала про нього в мину­лому, він живий для них, живий для родини, друзів. Так хочеться вірити, що він у відрядженні, бодай і на війні, і незабаром зателе­фонує, скаже, що все у нього гаразд.

Хочеться вірити в цю ілю­зію, але поряд із могилами Бориса і Юлії Побережців виріс горбок свіжої землі, закритий десятками вінків, які принесли земляки. Це могилка Побережця Романа Борисовича, а на хресті написані дати народження і смерті 23.01.1992-21.01.2015. Це одна миттє­вість, як спалах погаслої від вітру свічки.

У вухах вигуки на кладови­щі: "Герої не вмирають!" Так, вони живуть у нашій пам'яті. Молімося за душу полеглого у бою нашого земляка.

ХАРТІ ВАДИМ МИКОЛАЙОВИЧ

29.09.1987 – 10.02.2015

10 Лютого під час антитерористичної операції загинув наш зем­ляк, двадцятисемирічний сержант 17 батальйону територіальної оборони Харті Вадим Миколайович.

Ця звістка чорним пта­хом влетіла в район, і сотні людей, дізнавшись про сумну новину, стира­ючи сльози, вкотре зада­ли питання: «Скільки ж точитиметься кровопро­лиття, коли встановиться мир?» А відповіді немає, і постріли лунають на Дон­басі. Здається, що ми тут, у мирному Ульяновсько­му краї, чуємо їх. Наші серця завмирають від страху від радіо- і телеповідомлень, від скупих звісток   наших   земляків. Скільки їх нині зі зброєю в руках відстоює незалеж­ність нашої держави, дос­товірно невідомо, адже не всі вони мобілізовані з районного комісаріату. Є добровольці, є військові лікарі, є призвані з різних місць. Кожен із них, теле­фонуючи своїм рідним, запевняє, що все буде добре, я живий...

Вадим Харті теж за день до смерті перекону­вав маму і молоду дружи­ну, що в нього все гаразд - коротко і сухо. Така вже вдача була у нього - ти­хий, скромний, не метуш­ливий. Він не любив зай­вих слів, мовчки робив будь-яку роботу і був пе­реконаний, що справж­нього чоловіка красить справа. Він виріс без ба­тька. Його з братом вихо­вала мама, а тепер долю свекрухи   —   самотужки ростити двох хлоп'ят трьох і чотирьох років випала його дружині. А чи ж пам'ятатимуть вони тата?

Вони востаннє після тривалої розлуки (Вадим пішов на війну восени 2014 року) бачили батька, коли він побував у корот­костроковій відпустці. Багато чоловічої роботи вдома назбиралося за час його відсутності, і він, не звиклий до відпочинку, закатавши рукави, праг­нув переробити все, щоб дружині було легше, бо ж хлоп'ята ростуть, уваги вимагають багато. Плака­ла дружина з мамою, про­воджаючи його з дому, синочки ридали і все до­питувалися, коли ж та­тусь повернеться.

І важко було уявити, що повернеться у домовині, і стрічатимуть    його   всім селом.

Сотні жителів району з'їхалися у Великі Трояни, щоб підтримати осиротілу родину Валентини і Ольги Харті, провести в останню путь їхнього сина і чоловіка Вадима.

10 Лютого сержант Вадим Миколайо­вич Харті героїчно загинув під час бою з диверсійно-розвідувальною групою біля села Майорськ (неподалік Горлівки). У цьому бою загинув і його побратим Ігіт Гапарян із Бобринця. Історія загибелі двох наших земляків, за словами їх товаришів по службі, така: на один з опорних пунктів, де несли патрулювання бійці 17 територіального батальйону, напала ворожа ДРГ (диверсійна розвідгрупа). Вадим знаходився в укріпленні бетонних блоків, відстрілювався, щоб не допустити просування ворога, і знищив командира ворожої ДРГ, але куля проти­вника не пролетіла повз молодого бійця - він пав смертю хоробрих.

Похоронили Вадима у рідному селі. Церемонія поховання від­булася з усіма військовими почестями. Односельці старшого віку пригадують, як у 1987 році, у рік наро­дження Вадима, в селі також хоронили молодого сержанта Геннадія Мель­ника, котрий загинув під час виконання інтернаціо­нального обов'язку в Афга­ністані, і ось через 27 років історія повторилася - великотроянівська земля знову прийняла на вічний спочи­нок свого сина, а односельці назавжди втратили доброго і щирого земляка, якому б жити і жити...

Не судилося. На сільському кладовищі з Прощальними промовами виступили сільський голова В. Б. Хміль, класний керівник Вадима В. І. Бойко, вчитель Великотроянівської школи С. І. Мишоло­вка, районний військовий комісар Б. М. Черепов. Всі виступаючі згадували люд­ські якості Вадима - дружелюбність, працьовитість, самовідданість і поряд­ність, і кожен засуджував жорстокість неоголошеної і безглуздої війни, нав'я­заної нашому народу. Три священики відспівували душу убієнного Вадима і закликали людей до об'єднання, любові й злагоди.

За військовою традицією домовину з тілом воїна опускали в землю під залпи пострілів і гімн України. Сльози лилися з очей всіх присутніх, тіло здригалося від душевного болю, а душа кричала: «Зупиніть війну! Схаменіться, люди!» Молодого чоловіка вже ніколи не повер­нути до земного життя, матері не доче­катися його допомоги, дружині підтрим­ки і любові, а малолітнім Дмитрику і Денискові, яким З і 4 роки, ніколи не знати батьківської ласки. Нам, землякам, не треба забувати цю родину, яка віддала рідну людину задля збереження миру.

МУЗИКА АРТУР СЕРГІЙОВИЧ

13.05.1978 — 9.02.2015

Майже місяць родина Артура Музики і всі наші земляки жили в очікуванні, сподіваючись, що підполковник відділу організації зв'язку головного управління Генерального штабу Збройних сил України живий. 9 Лютого з ним обірвався зв'язок, і його вважали безвісти зниклим. У соціальних мережах сотні не­байдужих людей робили перепости і вірили в диво. Тепер Ульяновка вже вкотре в жалобі, стало відомо, що Артур Сергі­йович  Музика загинув під час виконання бойового завдання в зоні АТО в с. Логвінове Донець­кої області.

Не так вже й важливо, що бі­льшість із нас не були знайомі з Артуром. Він народився в Ульяновці, але виріс далеко за її межами - родина тривалий час жила в Грузії, він там навчався у школі, під час літніх канікул любив приїздити до рідні у міс­то, де народився. У нього тут велика і дружна родина. 5 Бере­зня його тіло навічно віддано землі.

Артур Музика по закінченню школи вирішив стати військо­вим, здобув освіту в Полтавсь­кому військовому інституті. У званні лейтенанта розпочав службу в гарнізонах Одеської, Дніпропетровської, Харківської областей. Його військова кар'єра була успішною і яскравою - у свої 36 років він був підполко­вником управління  Генштабу Збройних сил України, професі­оналом справи. Ніколи не був кабінетним службовцем, вірив, що його знання, досвід, уміння і любов до України допоможуть подолати війну.

Йому не судилося дочекатися повернення миру, не судилося виховувати сина Марка, якому лише сім років, який так мріє бути схожим на татка. Дружина Тетяна в траурі, чорну хустку пов'язала на посивілу голову мама Валентина Федорівна, втирають сльози батько Сергій Іванович, тітки, сестри, племін­ниці. Немає слів, щоб утішити згорьованих людей, які втрати­ли сина, батька, чоловіка, бра­та, дядька.

На сторінці його сестри Аїди Аракелян у Fасеbооk з'явився запис: «Нічого в житті немає страшнішого смерті того, кого любиш». 5 Березня сотні ульяновців, об'єднаних горем і смут­ком, проводжали на вічний спо­чинок героя. І знову звучала траурна мелодія, і знову лилися сльози згорьованих людей за людиною, яка загинула за рідну землю. В останню путь прийш­ли провести героя сотні жителів району, і кожен пошепки молив Бога про завершення війни.

    БОНДАР ОЛЕКСАНДР ВІКТОРОВИЧ

23.05.1982 – 20.02 2016

20 лютого у район увірвалася страшна звістка про загибель нашого земляка Бондаря Олександра Вікторовича.

30 січня 2015 року Олександра Бондаря призвано Деснянським РВК та направлено на перепідготовку, а через місяць мобілізовано в зону АТО. Маючи за плечима досвід роботи механізатора, Олександр Вікторович служив водієм танка. Його позивний «Квіточка» додавав усім гарного настрою. Товариші по службі цінували його за гумор та оптимізм і стверджували, що з таким надійним побратимом служба стає легшою. Бійці 30 бригади готувалися на «дембель». Разом із товаришами Олександр служив більше року, хоча неодноразово доводилося прощатися з побратимами, проводжати їх грузом 200. Після мобілізації планували відвідати могилки всіх хлопців… тепер географія поховань розширилася, адже загинув ще один боєць, якого в труні привезли в його рідне Вільхове.

За всю історію села такого важкого похорону не було – від малого до старого виходили люди на вулиці, щоб вшанувати пам'ять Сашка, котрого знали всі. Жителі району з різних сіл і райцентру приєднувалися до траурної процесії і під душу розривну мелодію військового духового оркестру йшли до цвинтаря, втираючи сльози болю і жалю, і кожен подумки лаяв війну, яка забирає синів України.

Не існує в світі слів, щоб втішити згорьовану матір Галину Дмитрівну, якій не судилося побачити ненароджених Сашкових дітей, обійняти його і сказати слова: «із поверненням, синок!» у пам’яті назавжди залишиться їхня остання телефонна розмова 19 лютого. Син ділився з матір’ю сокровенними планами і запевняв, що вже в квітні буде вдома – час до дембеля швидко злетить. Ці запевнення були марними – по обіді 20 лютого матір повідомили про смерть сина. 

КУШНІР ІГОР ЛЕОНІДОВИЧ

04.02.1980 – 27.07.2016

В ніч з 27 нa 28 липня 2016 року в Дoнецькій oблaсті зaгинув військoвoслужбoвець Ігop Кушніp з с. Мечиславка, Блaгoвіщенського району, Кіpoвoгpaдськoї oблaсті.

Сoлдaт Ігop Леoнідoвич Кушніp, 1980 poку нapoдження, пpизвaний дo лaв Збpoйних Сил Укpaїни в сеpпні 2015 poку пo мoбілізaції. Пpoхoдив службу у військoвій чaстині NВ 0927 53-ї мехaнізoвaнoї бpигaди.

Зaгинув Ігop Кушніp під чaс несення військoвoї служби в Дoнецькій oблaсті, від pук дивеpсійнo-poзвідувaльнoї гpупи (ДPГ).

Чoлoвік не був oдpуженим. У ньoгo зaлишилaся мaти 1950 poку нapoдження.

Я на світі прожив,

Наче спалах зорі на світанку,

Наче крапля роси,

Наче крик журавля,

Тільки мить...

І не знав, що раптово

День мій прийде останній,

І в жертовнім вогні

Моє серце на попіл згорить.

У далеких світах

Якось раптом усе я покину,

Що ввійшло мені в душу

Сльозиною і чебрецем,

І додому хоч вітром,

Хоч променем сонця полину,

І війну над твоїм,моя мамо,

 Зажуреним рідним лицем.